Перехрестя долі, стр. 124
Причин тут багато. Перш за все – цілковита відсутність взаємозв’язку злочинця і жертви. Саме це робить душогуба невразливим навіть до поширених і, повірте мені, досить дієвих міліцейських засобів роботи. Це і пошук підозрюваного, що ґрунтується на можливому мотиві скоєння злочинів, і, особливо, на інформації з приводу того, чи входить він у коло так званих „зв’язків жертви” – родини, друзів, сусідів, колег по роботі чи то партнерів по бізнесу. Маніяка та його жертву не пов’язує нічого - окрім сліпого випадку. В буквальному сенсі, сищики не мають за що „зачепитися”. Звісно, що в процесі роботи по деяким з них вимальовується певний типаж потенційних жертв. Але, скажу відверто, це не надто допомагає. Поміркуйте – скільки у місті може бути жінок-блондинок, чи то, припустимо, таких, що носять чорні панчохи?
Друга причина полягає в тому, що маніяки-вбивці є, безумовно, психічно ненормальними, але визначити, що ця людина хвора, без спеціального дослідження - неможливо. За нормальних, повсякденних умов маніяк навіть правил дорожнього руху не порушує! Цілком законослухняні, спокійні та мирні люди.
Більшість злочинців, про котрих ми ведемо мову, були одружені, мали дітей й любили їх. Чикатило й Михасєвич мали родини... Ткач був тричі одружений, мав четверо дітей. Він був гарним батьком.
Ці люди – в силу своїх зовнішніх проявів, взагалі не потрапляють до поля зору правоохоронних органів. Агентурна робота у встановленні особи недолюдка теж мало стає в пригоді – в переважній більшості випадків злочинець діє один, і скоює злочини такого спрямування, що розповідати про них може лише наступній жертві перед її вбивством. Та й, взагалі – спираючись на практику, можу сказати, що ця категорія осіб друзів чи то близьких знайомих не має.
То як зупинити маніяка? Лишень копітко „вирахувати”...
Тому, для того аби виявити такого упиря , потрібна спільна робота з психіатрами. А для того, аби попередити такі злочини, необхідна велика кількість інших суто наукових досліджень, що стосуються кримінологічних, соціальних, урбаністичних і навіть історичних аспектів ситуації того чи іншого регіону.
Описи зловісної містики, що майже завжди з’являються після затримання вбивці, залишимо для журналістів та письменників детективного жанру, також надамо їм можливість шукати відповіді на деякі питання, що незмінно залишаються відкритими на кшталт:
Чому у російського Чикотило й у „нашого” Онопрієнко однакова кількість жертв? Чому намагався син Чикотило піти „шляхом” батька-чудовиська? Адже родина Чикотило після його арешту змінила прізвища, її було переселено до Харкова. Втім, 1991 року його син повернув собі прізвище батька та пишався ним, до того ж пішов шляхом батька. Юрія Чикотило засуджено за незаконне позбавлення людини волі, катування та зґвалтування. На психіатричну експертизу він очікував у тому ж СІЗО, де раніше перебував його батько.
Втім, перейдемо до подій, що пов’язані із найстрашнішим із маніяків-вбивць, що орудували в Україні – Анатолієм Онопрієнком.
Мені не довелося розслідуванням злодіянь, що були скоєні Онопрієнком. Стикнувся я з ним лише одного разу – у лютому 1996 року, коли мені – заступнику начальника УМВС України в Луганській області разом із начальником карного розшуку О.Б.Тимченком довелося вирушити до Києва на нараду, що її було присвячено серійному вбивці, котрий тоді був ще безіменним. Наразі те, що у Головному управлінні карного розшуку МВС було зібрано представників всіх регіонів, де були скоєні злочини, що хоча б віддалено нагадували за почерком „серію” цього маніяка, було, напевно, вірним рішенням. В цій ситуації комусь здалося, що у нас трапилось щось аналогічне - бо ж напад було скоєно на приватне помешкання, жертвами стала ціла родина, а, найголовніше, під час нападу було застосовано мисливську зброю 16-го калібру...
Загалом, розібравшись у обставинах скоєння злочину на Луганщині, нескладно було зробити однозначний висновок щодо того, що до „онопрієнковської” „серії” луганські події жодного стосунку не мають. Надто вже багато було розбіжностей: і осіб, що скоювали напад, було декілька, про що були наявні одностайні свідчення, і застосування тортур, і, напевно, найголовніше – діти, що їх було відпущено зловмисниками. Онопрієнко жодного живого свідка не залишив. Той, хто орудував в цей час селами Житомирщини та Львівщини дітей не лише не милував, а розправлявся з ними із особливою жорстокістю... Втім, наказ є наказ. Нас викликали – ми приїхали... Але ж, що далі я слухав доповіді розшуківців, котрих було зібрано з усієї країни, що їх періодично переривали коментарі начальника Главку полковника Михайла Задояного та його заступника Івана Григоренка, що глибше занурювався у сенс того, що обговорювалося, тим ясніше розумів, що до злочину, котрий ми розслідуємо, все це не має жодного стосунку.
Онопрієнко був маніяком нетиповим за усіма параметрами. Перш за все, його дії не мали навіть натяку на полові злочини. Так, двічі було насильство. Втім, не його він мав за мету. Метою була смерть...Разом з цим, Онопрієнко геть з такою самою жорстокістю та однаковим засобом розправлявся як з жінками, так і з чоловіками. Хіба що із дітьми був ще більшим звіром... Втім, також без будь-яких сексуальних підтекстів.
Загалом, зброя „середньостатистичного” маніяка – це ніж, зашморг, предмет, що потрапив під руку, кінець-кінцем – власні руки. Але ж не вогнепальна зброя! Багато галасу, а саме його „серійник” боїться більш за все. „Типовий” маніяк отримує насолоду, коли відчуває муки жертви, її агонію... Онопрієнко ж, на відміну від подібних до себе, застосовував обріз мисливської зброї.
У світовій практиці є обмаль прикладів того, аби маніяк атакував будинки. Він „полює” у лісі, у парку, на вокзалі, або біля напівпорожнього шляху. Але ж здійснювати напад на міцне приватне помешкання...
Онопрієнко вів тривале та ретельне спостереження за об’єктом, що його було обрано їм для нападу – приватними будинками громадян. Практично завжди він діяв за схемою, що було чітко відпрацьовано: дочекавшись, коли в темну пору доби на веранді, або у вікні кухні з’явиться господар помешкання, він стріляв в нього з обрізу. Переконавшись, що постріл влучив у ціль, Онопрієнко вдирався до оселі, переконувався у смерті хазяїна, або ж добивав його. Потім вбивця крокував кімнатами та вбивав усіх, на кого натрапляв – незалежно від віку та статі. Робив це він, здебільшого, за допомогою холодної зброї,