Перехрестя долі, стр. 123

внутрішніх справ України генерал-майора міліції Чистякова О.М. Очолити групу по нашій області було доручено мені, і, коли говорити відверто, то робота, що її було проведено стосовно встановлення злочинця, щоденні заслуховування за участі заступника Міністра, вимагали неймовірного напруження моральних та фізичних сил. Одночасно, міру відповідальності було підвищено надзвичайно. До того ж, ми розуміли, що ми сищики, під час пошуку злочинця, маємо лише один шлях, а в нього, під час пошуку жертви - тисячі, і де слід очікувати на наступний прояв, незважаючи на усі заходи, що були застосовані, невідомо. Минали місяці, а злочин залишався нерозкритим. Ближче до зими з Павлограду прийшла звістка, на котру так довго очікували – затримано „вбивцю”, котрий зізнався у вбивстві та зґвалтуванні власної неповнолітньої дочки, і, начебто – дівчинки з Лозової. Прокуратура, що розслідувала справу, готувалася до виїзду, задля допиту й проведення відтворення на місці злочину. Однак, інформація, що була отримана трохи згодом, приголомшила – злочинець повісився в камері ІТТ Павлоградського МВВС.

Після перемовин „ на горі”, брати участь в котрих мені не довелося, було прийнято рішення про причетність самогубця з Павлограду до вбивства Лозівської дитини. Наразі справу було припинено в зв’язку зі смертю підозрюваного. На мій погляд – це було передчасне, й відверто кажучи, безпідставне рішення. Гадаю, що вказівка була наслідком тиску з боку осіб, що були надзвичайно зацікавлені аби як найшвидше зняти напругу в „області дорогого Леоніда Ілліча”. В той період це було повсякденням. На кшталт – „не потрібно через одного покидька хвилювати населення двох областей”. Хоч, після цього вбивства дітей та жінок в Дніпропетровській області тривали.

„Павлоградського” чи то „Пологівського” маніяка Сергія Ткача було затримано у власному будинку на околиці селища Пологи Запоріжської області у серпні 2005 року. Під час слідства ним було написано 107 явок з повинною. Коли вірити його показам, то вбивства та зґвалтування дівчат та дітей він скоював чверть століття. Останньою жертвою недолюдка стала дев’ятирічна дівчинка, що проживала по сусідству. Діти - її друзі, й впізнали вбивцю...

Сергій Ткач – в минулому експерт-криміналіст міліції. Гарно ознайомлений з практикою міліції, Ткач майстерно „замітав сліди”: знімав з жертв предмети одягу та взуття, на котрих могли залишитися відбитки його пальців, речові докази в жодному разі не залишав на місці злочину, а ретельно знищував, аби заплутати сліди.

Зазвичай чатував на жертву у лісосмугах поблизу залізничного полотна чи то автострад, вважаючи, що підозра впаде на далекобійника чи то переїжджого.

Злочинець мав фірмений почерк: він душив жертву, перетискаючи сонну артерію, і завжди брав щось на пам’ять: золоті прикраси, помаду, люстерко. Місце злочину полишав переміщуючись переважно шпалами, аби убезпечитись від переслідування службових псів.

Тут саме час сказати те, про що у міліцейських звітах згадувати не прийнято... За злочини, що скоїв Ткач, до відповідальності було притягнуто 14 невинних! Більшість з них – засудженні на досить тривалі строки ув’язнення.

Ігор Рижков, що його було засуджено у 1987 році, відбув 10-річний строк. Віталія Каїра, що мешкав у Запоріжськой було засуджено на 15 років. Наймолодший з засуджених – восьмикласник Яків Попович, котрого взяли під варту прямо у школі, під час уроку, отримав 15 років за звинуваченням у вбивстві двоюрідної сестри. Про Володимира Світличного, що повісився у камері, ми вже згадували.

Відповідно до даних, що їх свого часу було опубліковано в пресі, після зізнань та засудження Ткача з місць позбавлення волі було звільнено трьох людей. Ще одну людину реабілітовано посмертно. Двом засудженим у звільнені було відмовлено.

Останнє – не випадковість. Досі існує думка, що далеко не всі вбивства, що їх „взяв на себе” Ткач, скоїв саме він.

Ситуація стосовно Сергія Ткача не є унікальною. „Витебський душитель” Михасевич, котрого було розстріляно у 1988 році за вбивство 36 жінок, також „потягнув на той світ” одну невинну людину. Загалом за „його” злочини було засуджено 12 непричетних.

Двоє людей були розстріляні за злочини Андрія Чикотило, що ми його неодноразово згадували. А скількох притягли до відповідальності та й позбавили волі за його чорні справи...

Щонайменше шістьох громадян України притягнули до відповідальності за злочини, що їх скоїв найжахливіший вітчизняний маніяк – Анатолій Онопрієнко.

Поміж маніяків-вбивць, що „успішно діяли” протягом досить тривалого часу, фактично не було таких, за злочини котрих, цілком безневинні люди не йшли б до тюрми чи то на страту.

Наразі зрозуміло, що під час розкриття резонансних злочинів, що їх було скоєно, співробітники відчували (й відчувають досі) величезний тиск з боку тих осіб що, м’яко кажучи, не мають жодного стосунку до розкриття - до того ж, на усіх рівнях правоохоронної ієрархії. Тодішні партійні керівники та можновладці вважали себе „спеціалістами у всьому”, видавали відповідні розпорядження, накази та вказівки на кшталт: „терміново розкрити”, „прискорити”, „знешкодити”. Якщо за тих часів практично все, що могло порушити спокій народу ретельно приховувалося, то зараз преса й ТВ розповсюджують коментарі, що є некоректними, а подекуди просто такі, що викликають паніку. Та ще й залучають до цього „експертів” бозна звідки взятих. І коли за таких обставин керівник розшукової чи то прокурорської служби є людиною слабкою – чекай на біду та людські трагедії. За радянських часів жорстке (аби не сказати - жорстоке) кримінальне законодавство сприяло такому стану речей - адже принцип визнання провини, під час викриття злочинців, негласно займав головуюче місце. Були моменти, пов’язані з так званим „людським фактором” – бажання піднятися службовими сходами, отримати нагороду, зробити швидку кар’єру, що вони нерідко призводили до грубих порушень закону. Провина тут абсолютно очевидна – як то органів прокуратури й співробітників внутрішніх справ, так і судій, котрі приймали незаконні рішення ґрунтуючись на матеріалах, що були підготовлені горе-„правоохоронцями”.

Коли йде мова про розкриття серійних вбивств, що їх скоюють маніяки, неможливо, нехай навіть в сотий раз, не спробувати знайти відповідь на питання „Чому?”. Чому саме цим убивцям вдавалося не те що роками – десятиліттями чинити свою чорну справу, незважаючи на те, що задля