Перехрестя долі, стр. 122

Для того, аби конкретизувати свої твердження з цього приводу, повернуся знову до справи Чикотило. Вже після його викриття, одному з слідчих прокуратури, котрий прийняв рішення відпустити душогуба з-під варти після першого затримання, керуючись лише тим, що група крові була „невідповідна”, поставили питання щодо того, чому не було проведено більш поглиблене дослідження біологічного матеріалу, та й самої особи затриманого. Той відповів із обуренням: „Я що – повинен був відправити на повторний аналіз сперми ЧЛЕНА ПАРТІЇ?!” (Котрим Чикотило дійсно був). Ось саме цей „партійний підхід”, що його було намертво втовкмачено у мозок, і давав на виході відсутність результатів у пошуку вбивці, котрий і без того був практично невловимим...

Попри це, саме в той період на території колишнього СРСР було викрито безліч злочинців-маніяків. Сьогодні їх імена відомі: Головкін-„Удав” чи то „Фішер”, що облаштував у власному підвалі катівню, де невимовно жахливими засобами позбавив життя 11 хлопчиків... „Іркутський монстр” Кулік – 13 жертв... „Вітебський душитель” Михасевич – 36 вбитих... Усе це – справи однієї сексуальної спрямованості, і таких злочинів тоді відбувався сплеск. До речі, він в рази посилився після 1991 року... Чим його було викликано? Сьогодні проаналізувати причини повністю, я не маю змоги, та й питання це – належить, скоріш, кримінологам. Втім, гадаю, що причина полягала у загальному послабленні державно-правоохоронного механізму після розвалу Союзу у незалежних державах, що їх було утворено згодом. Національні правоохоронні структури лише створювалися, чим, звісно, й користувалися злочинці різного ґатунку.

Повертаючись до харківських злочинів, можу сказати, що вбивство чергової по переїзду у нічну зміну, що його було скоєно 1984 року, стало останнім у серії злочинів нашого маніяка. Згодом вони припинилися. Слід відмітити, що в МВС України та в УВС Харківської області цей факт викликав полегшене зітхання.

Втім, ми, сищики, розуміли, що нікуди цей злочинець не подівся. Він міг виїхати до іншої області, змінити місце проживання, „сісти” за інший злочин отже, його розшук мав тривати далі.

Обсяг роботи, що провадилася із встановлення цього злочинця, вражав. В той період часу було створено спеціальний відділ у кількості 15 осіб, що займався лише розкриттям цього злочину. Тисячі мешканців Харківської області було піддано добровільній перевірці із визначення групової належності крові. На жаль, в той період часу ми були позбавлені можливості провести більш поглиблений та точний, генний аналіз крові. ДНК-експертизи у своєму розпорядженні ми не мали – тоді це робилося лише за кордоном та у двох лабораторіях СРСР, що знаходилися в Єревані та в Тбілісі. Але доправляти туди аналізи кожної людини, що перевіряється, а я підкреслюю, що їх були тисячі – було неможливо.

Було задіяно й весь „арсенал” міліцейських прийомів та засобів по встановленню та викриттю вбивці: зовнішнє спостереження – як у місцях можливого скоєння злочинів, так і за особами, на котрих впала тінь підозри. Широко використовувався весь оперативний апарат органів внутрішніх справ, державної безпеки, місць позбавлення волі. Зрозуміло, що проводився цілий комплекс заходів по перевірці осіб, що були раніше були засудженні, котрі належали до так званих „груп ризику” . Було затримано й притягнуто до відповідальності сотні осіб, що були помічені у різноманітних статевих збоченнях. Але перевірка такого величезного масиву людей позитивного результату не дала.

Як то було зауважено, після 1984 року діяльність маніяка на території Харківської області припинилася, і на початку 90-х років „вбивства на залізниці” потрапили до розділу злочинів минулих років.

Взимку 1994 року, старе зло повернулося. На території Жовтневого району Харкова було скоєно вбивство жінки. Сталося це у лютому – в місті стояли сильні морози... Не зважаючи на це, злочинець завдав жертві удару металевою трубою по голові та й затягнув до яру неподалік зупинки, де потерпіла очікувала на автобус. Там розірвав та розкидав одяг, і скоїв зґвалтування.

Що наштовхнуло на думки про відновлення тієї самої серії, десятилітньої давнини? Фактично все, що я пам’ятав після вбивства 1983-84 років! Це був злочин аналогічного характеру, та й те, що ми знову знайшли там третю групу крові, говорило на користь саме цієї версії. Це все, фактично, могло свідчити про те, що вбивства, нехай навіть з проміжком в десять років, скоює одна й та сама людина...

Не підіймаючи зайвого галасу, ми почали працювати над розкриттям злочину, фактично, по-новому, за обставинами та даними, що мали на той момент. Однак, в березні 1994 року було скоєно ще одне аналогічне вбивство - на колгоспному базарі Комінтернівського району міста, злочинець ударом металевого прута вбив жінку-безпритульницю. Подальші події – за відомим сценарієм. Після цього я, розуміючи, що маніяк з’явиться знову, обіймаючи посаду заступника начальника УВС міста Харків по оперативній роботі, написав рапорт про те, що УВС міста стикається зі злочинами, розкриття котрих повинно бути організовано в масштабах Харківської області. Але підтримки й розуміння не знайшов...

Натомість мені було надано вказівки організувати заходи щодо розкриття цих злочинів без відновлення спецвідділу зразка 1984 року. Хто знає... Можливо, міліцейське керівництво області мало рацію з цього приводу. Повинен констатувати, що, незважаючи на всі заходи, що було застосовано, позитивного результату ми так і не отримали. Перевірка десятків тисяч людей не допомогла встановити злочинця.

Після 1994 року аналогічні злочини на території Харкова й області припинилися. Злочинця не було затримано, а злочин залишився не розкритим. Що й досі лежить на моїй душі важким тягарем.

За радянських часів довелося мені також працювати над розкриттям злочинів, що були пов’язані з викриттям „Павлоградського маніяка”. В період служби в УКР УВС Харківської області регіон буквально приголомшили вбивство та зґвалтування десятирічної дівчинки, що його було скоєно в місті Лозова неподалік від військової частини ракетних військ стратегічного призначення, котра була там розташована. Особливий резонанс цей злочин викликав у зв’язку з тим, що Лозова практично впритул межувала з Павлоградським районом Дніпропетровської області, на території котрого в той період вже були скоєні і залишалися нерозкритими більш ніж десяток аналогічних вбивств неповнолітніх.

Виходячи з цього, оперативно-слідчу групу харківських міліціонерів , котрі працювали над розкриттям в Лозовій, було включено до складу команди співробітників МВС України, що діяла в Павлограді під керівництвом заступника Міністра