Перехрестя долі, стр. 121

співробітників міліції були задіяні в нічних засідках у лісосмугах залізничних станцій, що розташовувалися протягом залізничного маршруту Харків – Мерефа, де з’являвся маніяк. Ми практично не мали сумнівів в тому, що це діє чоловік, котрий страждає саме на статеві периверзії після того, як на основі аналізу злочинів, що їх було скоєно, за допомогою спеціалістів – психіатрів Харківської області й експертів інституту ім. Бокаріуса, було створено приблизний психологічний портрет злочинця. Одночасно у лікарнях та інших медичних закладах міста й області було проведено вибірку осіб чоловічої статі, що мали приналежність до групи крові В III. Почалася перевірка десятків тисяч фігурантів, що мали кров цієї групи. Звісно, що це вимагало колосального напруження усіх підрозділів міліції Харківщини. Минали місяці, група провідних спеціалістів – сищиків з МВС УРСР, що прибула нам на допомогу, не від’їжджала, а позитивних результаті досі не було.

В червні 1984 року маніяк знову дав про себе знати. Було вбито чергову нічної зміни по переїзду, котрий розташовувався вже за залізничною станцією Мерефа на території Харківського району. Обставини скоєння злочину переважно співпадали з тими, що їх було викладено раніше, за виключенням того, що злочинець здійснив напад вдершись до „будки”, де знаходилася чергова.

Звісно, що містом Харків та прилеглими територіями поширилися чутки щодо злочинів, котрі було скоєно. Це аж ніяк не сприяло стабільній розшуковій діяльності. Доходило буквально до паніки – пізньої години чоловіки зустрічали своїх дружин, дітей проводжали до школи. Підрозділи органів внутрішніх справ було переведено на цілодобовий режим несення служби.

Ці вбивства жінок, що відбувалися на залізничній гілці Харків –Лозова і безпосередньо в місті Харків, власне, були не першим зіткненням харківської міліції з новим для неї видом злочину. Першим проявом маніяка-вбивці на території області слід, мабуть, вважати події 1981 року, коли у місті Змієві – одному з районних центрів Харківщини, були, один за одним скоєні три вбивства дівчат. Жертв було не лише зґвалтовано - у всіх трьох була перекушена сонна артерія. Тоді УВС і місцевій міліції вдалося перервати серію злочинів, що починалася. Незважаючи на те, що злочинець був виключно хитрий та виверткий, йому вдавалося не тільки вислизати з рук оперативників, а й підкидати речові докази людям, що були невинними, скеровуючи таким чином розслідування у хибному напрямку. Проте, злочинця – водія рейсового автобусу „Харків-Зміїв” було викрито й засуджено до розстрілу.

Однак, зараз ми з колегами вперше мали справу з серією злочинів, у скоєнні котрих можливо було підозрювати одну людину, що спочатку по звірячому вбивала свої жертви, а потім застосовувала сексуальне насильство.

Чи були ми готові до цього? Поміркуйте самі - ані в міліцейських школах, ані в академіях випадки, що скидалися на цей не вивчалися, не розбиралися, не були предметом узагальнення чи то аналізу з сугубо практичної точки зору: „Що робити, коли нам доведеться мати справу з чимось подібним?”. Апріорі вважалося, що в практиці радянської міліції подібних справ не могло бути. Отже, схожі ситуації в той час ми могли бачити хіба що у фільмах західного виробництва. Фільми, що мали такий зміст в СРСР тоді не віталися тому, в кінотеатрах, і, тим більш, на телеекранах не демонструвалися. Це цілком зрозуміло й досить слушно тому, що провокуючий вплив на певну частину „психічно неврівноваженого” населення було виключено.

Тут варто зробити історичний відступ. На момент вбивств 1983 року в Харкові, в СРСР вже п’ять років поспіль „розкривалася” оперативно-розшукова справа „Лісосмуга”. Саме та справа, при розкритті котрої на весь Радянський Союз буде назване ім’я, що згодом стане символом для іменування найжорстокіших маніяків-вбивць – Андрій Чикатило...

Перші вбивства цей душогуб, як стало відомо згодом, скоїв ще у 1978 році. Але „вловити” серію й зробити відповідні висновки сищики змогли набагато пізніше.

Розуміючи, що на території Ростовської області діє маніяк, що скоює вбивства жінок та неповнолітніх – дівчаток та хлопчиків, котрий орудував, використовуючи задля переміщення залізничне сполучення, та маючи аналогічну ситуацію у себе, ми увійшли у контакт із відповідними підрозділами. Співробітники Харківської міліції на чолі зі співробітником УКР УВС Трояновським М.В. виїздили туди у відрядження, де порівняли жахливі деталі та сліди звірств, що їх було скоєно, та намагалися віднайти зв’язки із Харківщиною. Втім, за поглибленого розгляду стало зрозуміло - злочини, що їх було вчинено там та ті, що їх було скоєно у нас, вчинені різними особами. Різниця у „почерку”, деякі інші подробиці ніяк не складалися у єдину картину. Не співпадала і група крові! Біологічні матеріали, що їх було знайдено на жертвах „Лісосмуги” дали під час аналізу четверту групу.

Вже згодом, під час розкриття злочинів „Лісосмуги” саме аналіз на групову приналежність сперми, що її було залишено, завадив своєчасно викрити Чикатило. Завжди вважалося, що усі виділення певної людини мають належати до одної групи. А ось Чикатило, котрого теж було піддано перевірці, мав кров другої групи, сперма ж, що її було залишено на місці злочину відносилась до четвертої. Втім, згодом все виявилося значно простішим – уся суть полягала в тому, що під час проведення експертиз сперми, що її було виявлено, не було дотримано елементарних правил та норм, зразки та лабораторний посуд було елементарно забруднено. А також – у звичайнісінькій людській безвідповідальності. Саме вона не дозволила визначити у зразках, що їх було вилучено, ідентичність крові та сперми другої групи у Чикотило. Як результат – ще десяток трупів...

Кажучи відверто, саме по собі поняття „серійних” злочинів”, що були скоєні однією особою, та ще й на ґрунті сексуального збочення, викликало певне нерозуміння з боку партійних інстанцій. Люди, що їх очолювали, дотримувалися (або, скоріш за все – робили вигляд, нібито дотримуються) „морального кодексу будівельника комунізму”. Саме в ньому стверджувалося, що жодних сексуальних збочень, та й сексу, взагалі, в СРСР немає.

Хоч реальні дані, що були на той час в підрозділах карного розшуку, свідчили про протилежне. Все ми мали – й проституцію, й наркоманію, й різноманітних збоченців. Людська природа, нажаль, від форми суспільного устрою чи то політичних гасел залежить не настільки, наскільки це