Перехрестя долі, стр. 11
Повернувшись до Готвальда, з начальників я там заставлише Ногарьова. „Високе” ж керівництво, роздавши потрібні порції „настанов” і керівних наказів, на той час відбуло назад до Харкова. А в нас, так би мовити, зажевріло світло надії – з’явився перший реальний підозрюваний у справі про зґвалтування дівчинки.Було затримано такого собі „сільського дурника”. Мав 22 роки від народження, але в силу своїх розумових здібностей, в армії він не служив, був неодружений, проживав з матір’ю. Сумнівну славу в місцевому середовищі він здобув, коли свого часу, вибачте за натуралізм ...як би це висловитись...вступив в інтимні зносини з коровою. В ті часи, коли люди ще не були „отруєні” нинішніми „широкими поглядами”, цей випадок шокував всіх до нестями. Втім, затримали його не через таку „славу”, а тому, що знайшлися свідки, котрі запам’ятали, що в день зникнення дівчинки, він крутився з незрозумілими намірами саме в тому районі, де останнього разу бачили дитину. Запроторили його, як годиться, до камери і почали завзято з ним працювати. Ось тут на нас чекала несподіванка.
Щодо дівчинки, наш затриманий одразу і рішуче пішов в глуху відмову. Але заспівав соловейком з інших приводів – з тих, що від нього аж ніяк не чекали. Майже одразу він зізнався в пограбуванні каси - тієї самої каси, з якої зникло чотири тисячі карбованців. А потім подібні зізнання посипалися з нього, як горох з дірявого мішка – з приводу двох крадіжок у крамницях (що їх на той час налічувалося вже півтора десятки), викрадення мотоциклу, крадіжки якоїсь там корови, здається... Такий собі місцевий Робін Гуд і Григорій Котовський – в одному слоїку. Але, що характерно, повторююсь, з приводу дівчинки – ні „мир-мир”. Воно і зрозуміло - в той час такий злочин „тягнув” на великий термін, фактично без варіантів.
Отже, свідчення, що ми отримали,потрібно було закріплювати – хоча б тому, що значився за нами цей пройдисвіт поки що в якості навіть не арештованого, а затриманого. Для отримання санкції на його арешт прокурору потрібно було надати дещо серйозніше, ніж його свідчення – тим більш, такі непевні. Наприклад, де викрадені гроші – він відповісти не міг. Тобто – вихід один: відтворення обставин скоєння злочину на місці. Чи-то кажучи міліцейським жаргоном „виведення”. Ось на це саме виведення до пограбованої ощадкаси ми його і повезли.
В чому полягає сенс такого заходу? Якщо хтось не знає, то поясню - підозрюваний, котрий зізнався в тому чи іншому злочині, прямо на місці події детально показує: як зайшов, де стояв, кого і чим бив, і таке інше. При цьому є суттєвий момент – зображувати все це він повинен сам, а не за допомогою суворих оперативників, котрі тягають його з кутка в куток, чи-то сержанта, до котрого його міцно прикуто наручниками. Це зараз, на щастя, міліціонери, навчені неодноразовим гірким досвідом винайшли цілі технології, так би мовити „ноу-хау”, для проведення таких дій. Злочинець, котрий виступає в ролі „головної дійової особи” переміщується на металевому тросі, тонкому ланцюгові, чи-то на парашутній стропі, що приєднана до конвоїра – начебто і свобода дії є, і не втече, навіть за дуже палкого бажання. Ми ж нічого, з вище перерахованого, взагалі не мали. Більш того, обидва ми, я і Ногарьов, були без зброї, говорити ж про наявність в оперативній групі провідника з собакою, взагалі не доводиться.
Саме тому і перетворилося наше відтворення в яскравий приклад того ж таки „гіркого досвіду”, про який я згадував вище. Трапилося все напрочуд просто – звільнений, на вимогу присутнього там представника прокуратури, від кайданок, затриманий зображував взірцеве співробітництво зі слідством аж цілих... дві хвилини. Після чого перестрибнув найближчий тин, та й чкурнув з такою швидкістю, що наздогнати його не маючи щонайменше першого розряду з бігу, було неможливо. Звісно, що ми намагалися, але варто було втікачеві дістатися лісу, що знаходився за двісті метрів від нас – і подальша гонитва не мала сенсу. Недаремно кажуть „розчинитися у лісі”. Саме так і сталося.
Ми, зрозуміло, спробували навідатися до домівки втікача (раптом він і насправді виявиться таким вже „дурником”), але – безрезультатно. Тим часом слід було доповідати в Харків. І загуркотіло в небі... Начальником управління карного розшуку обласної міліції був тоді Олександр Васильович Чумак, за очі його йменували „Чапаєвим”. І причепилося до нього таке прізвисько, повірте, зовсім не через манеру носити набік папаху, як і пристало полковнику. Було, скоріш, як у відомому анекдоті про Василя Івановича: „А може і шаблею рубанути!”. Чумак міг – ще й як міг! Коли він виїжджав за ворота управління на своїй службовій „Волзі” з характерним номером 0013, і по раціях лунала інформація: „Тринадцятий виїхав!”, в багатьох співробітників виникало бажання сховатися від цього „тринадцятого” якнайдалі - суворий і вимогливий він був до запаморочення. А ще – його лексика була дуже яскравою і соковитою ... ви розумієте якого саме характеру. Нею він користувався, у відповідному настрої, взагалі себе не стримуючи.
Після нашої доповіді відносно затриманого, що втік, саме такий настрій і охопив Чумака. На моє щастя, телефонну слухавку коло вуха тримав знову-таки не я, а Ногарьов, але особисто мені було цілком достатньо і того, що долинало до моїх вух. Розлючені монологи шекспірівських героїв на кшталт „Чума и мор на оба ваших дома!” – дитяче лепетання в порівнянні з тим, що ми вислухали на свою адресу. Підсумок був короткий і однозначний – робіть що хочете, сидіть там скільки хочете, але допоки втікача не буде впіймано і злочин не розкрито - до Харкову вам дороги немає!
Так ми і перетворилися в Готвальді на справжнісіньких аборигенів – оселилися ми в готелі, де і прокидалися щоранку, куди поверталися