Перехрестя долі, стр. 119

Вибухне під час посадки? При зниженні до тисячі метрів? А хто сказав, що аеродром обов’язково повинен знаходитися нижче цієї самої тисячі „над рівнем моря”?! Адже аеродроми є і в горах. Тому, зв’язавшись з МВС Австрії та Італії, та пояснивши стан речей, знайшли відповідний високогірний аеропорт де й приземлився літак - цілий та неушкоджений.

Повинен сказати, що бомби в літакові не виявилося. Звісно, що одразу після його посадки та екстреної евакуації усіх пасажирів, „борт” було обстежено представниками спецслужб.

Втім, офіційним представникам України (та Міністерства внутрішніх справ, зокрема) від цього було не легше. Скандал все одне зчинився неймовірний – з заявами та публікаціями в закордонній пресі. Звісно, цілком реальний вибух в аеропорту, та й „бомба” в літакові, залишалися фактом, що слід було негайно розслідувати.

До роботи з розслідування злочину було залучено майже весь Одеський гарнізон міліції. Фактично, вихідних даних задля пошуку „Піночета” ми не мали. Відпрацьовувалося кафе за кафе, клуб за клубом, людина за людиною. Взялися за роботу й спеціалісти з високих технологій, розплутуючи „комп’ютерне павутиння”. Як результат – місце звідки злочинець відправляв свої погрози було встановлено. Більш того, спираючись на слова відвідувачів того ж таки кафе було складено його словесний портрет, що, як з’ясувалося згодом, мало чим відрізнявся від оригіналу.

Але будь-який портрет, навіть найкращий та з усіма подробицями – половина справи, а злочинця ще потрібно знайти. І його шукали... Раз у раз знаходили схожих на нього люди, перевірка котрих результатів не приносила. Допоки Володимиру Євдокимову не надійшла інформація від „джерела” начальника карного розшуку Ленінградського району міста Одеси стосовно заяви однієї жінки в якій йшлося про те, що в неї винаймає квартиру - та сама людина, що її розшукують. Необхідні оперативні заходи, наразі, було проведено, та й... наступного ранку, вже після затримання підозрюваного сумніви зникли – це був саме „Піночет”.

Злочинець на першому ж допиті, що ми його провели разом із начальником управління СБУ в Одеській області генералом Павленко О.Є., справив на мене, відверто сказати, гнітюче враження. Був він, так би мовити, дивним. З одного боку, допоки затриманий говорив про речі суто технічні, що стосуються, наприклад, комп’ютерів, він справляв враження людини розумної, освіченої, і на свій лад, безумовно, талановитої... Але щойно бесіда торкалася питань, що стосувалися безпосередньо скоєння злочину, позиція горе-терориста викликала сумніви з приводу того, а чи він, наразі, при здоровому глузді.

„І чого йому не жилося?” – міркував я, вислуховуючи зізнання затриманого. Закінчив Київський Інститут радіоелектроніки, блискучий, як то кажуть, „від Бога” комп’ютерщик... Люди цієї професії в нашій країні непогано заробляють. Та дарма... Забажалося бозна чого. Разом з приятелем - спеціалістом з вибухових пристроїв, вирішили „заробити” мільйон. До того ж, були впевнені, що спрацює! На всі сто відсотків – адже розрахували все до найменшої дрібниці! Один виготовив вибухівку, другий здійснив усе інше. „Підривник” особисто власний виріб застосовувати не став. А ось другий – „комп’ютерщик” геть з’їхав з розуму.

Відверто сказати, я не розумів чи то сміятися мені, чи то плакати, слухаючи палкі запевняння: „Товаришу генерал, я свою провину готовий спокутувати! Так би мовити, власною кров’ю. Ось ви мене відправте до Афганістану, я там будь-які, навіть найскладніші завдання виконуватиму!” Так і кортіло сказати: „ Друже, який Афганістан – у 2002 році?! Опам’ятайся, людино!” ситуація точнісінько як у відомому анекдоті про піонерів, які у восьмидесятому році в лісі зустріли партизана, такого ж „підривника”:

- А що, дітки: у місті наші чи німці?

- Які „наші”, діду?! Які німці?! Війна тридцять років як скінчилася!!!

- От лишенько! А я лише вчора ешелон з рейок пустив...

Цікавість до затриманого, та й, взагалі, до цієї справи я втратив досить швидко: затримали – от і добре! - і з задоволенням передав „Піночета” колегам із СБУ, адже в зв’язку з історією про літак, справу було перекваліфіковано на статтю про тероризм...

Ні в яку „гарячу точку” планети „диверсант”, звісно ж, не потрапив. А попрямував, визнаний відповідною експертизою цілком осудним, тобто – здатним оцінювати наслідки власних вчинків, отже, нести за ці наслідки відповідальність, кажучи мовою судового вироку, до „випрано-трудової установи”. До того ж, аж на вісім років. „Спеціаліст з вибухівки” відбувся чотирма.

До речі, в той таки період в місті Одеса сталася та розслідувалася справа щодо замаху на життя старшого слідчого у особливо важливих справах Генеральної прокуратури України Галини Климович, котра розслідувала у місті подвиги злочинних угруповань. Зокрема, у справі була заарештована та утримувалося в СІЗО група „Василя-бухгалтера” в кількості 26 чоловік, члени котрої обвинувачувалися у вбивствах на замовлення.

Гадаю, що саме за їх вказівкою поряд з автівкою, що очікувала на Галину Іванівну вранці перед виїздом на роботу, вибухнув заздалегідь замінований автомобіль. Завдяки щасливому збігу обставин Галина Климович залишилася живою, і справу щодо бандитського угрупування було розслідувано.

Звісно, за час служби доводилося стикатися не лише з терористичними актами, а й зі злочинами де вибухівка, гранати та гранатомети були основним аргументом з’ясування стосунків. Але, аби розповісти про них, потрібно писати вже зовсім іншу книгу.

Маніяки

Визначення, що його було винесено у назву розділу, скоріш за все, не є професійним. В офіційних документах ті, про кого піде мова нижче, йменуються серійними вбивцями. З іншого боку – серійним може бути будь-який злочин за умови, коли він здійснюється однієї і тією ж самою особою з певною періодичністю, та в аналогічний спосіб. Ті ж таки розбійні напади, пограбування, що пов’язані з втратою потерпілими життя, котрі були скоєні декотрими злочинними групами в роки розгулу бандитизму та тривали, на превеликий жаль, досить довго – чим не серії? Серії і були...

Але наша розмова йдеться про