Перехрестя долі, стр. 118
Де шукати, ми, в цілому, теж мали достатнє уявлення. За даними, що ми мали, арсенал було заховано на території приватного домогосподарства, так би мовити, основного фігуранта цієї справи. Зізнаюсь відверто – обшуків там було проведено чи то три, чи то чотири – та марно. Під час першого було вилучено автомат Калашникова, що його було майже забетоновано в підлогу, але на цьому – край! Але ж ми знали, що там є і автомати і, навіть, гранатомети!
Час минав, і я розумів, що зволікати з розслідуванням ми не маємо змоги в жодному разі. До того ж, окрім іншого, до мене в кабінет почали телефонувати різні особистості з числа політиків, чиї імена я сьогодні згадувати бажання не маю. Вони дійсно намагалися впливати на плин розслідування. Лунали навіть слова на кшталт: „Начувайся, прийдемо ми до влади – тоді жалкуватимеш!”.
Довелося пояснювати поважним панам, що власне мені, взагалі однаково – чи є підозрювані членами будь-якої партії, і коли так, то якої саме партії мені теж однаково. „Ліві” вони чи то „праві”, „червоні”, „білі” чи то, навіть, „сині” – є Закон, й згідно Закону я з ними розбиратимусь. А політичні інтриги та борушкання у брудній білизні я просив робити подалі від мого кабінету та підрозділу. Не наша це була справа, не міліцейська!
Але зброю так і не знайшли. Що ж робити? Залишалося лише розмірковувати, напружувати, як то кажуть, мозок. Коли ми в черговий раз розклали на столі план ділянки, ми, нарешті, зметикували! Дуже велику його частину займав вольєр для собак. Там собак не просто утримували в якості сторожів, а розводили. І то були не якісь там болонки чи то шпіци, навіть не вівчарки. Серйозні там були песики... Алабаї. Саме там ми обшук не проводили. Це цілком зрозуміло – до вольєру не те що зайти, підійти було складно, коли ці „телята” кидалися на огорожу. Саме на це, напевно, й розраховували злочинці.
Песиків з вольєру ми змусили вивести – акуратно та ввічливо, адже вони ні в чому не винні. І взялися за це місце як слід. Саме звідти й було вилучено той таки арсенал, що ми його так шукали. Автомати, гранатомети - „Мухи” та РПГ, а на додачу ще й „чортова дюжина” гранат. Їх було ввезено, за нашими даними, п’ятнадцять. Дві було використано 2 жовтня. Причетність підозрюваних до злочину тепер було доведено.
Вони, до речі, згодом, намагалися заявляти, що все знайдене ми їм підкинули. Оскільки, розбивши під час обшуку один із слоїків, з котрого випали детонатори та й інші подібні речі, ми одразу викликали вибухотехніків. Ось вони й підкинули. Чи то ми – заздалегідь. До вольєру... З алабаями...
З часом, спроби списати все, що відбувалося на „політичне замовлення”, що його виконала міліція, та інші нісенітниці припинилися. Надто вже вагомими та неспростовними були докази, що ми їх зібрали. Злочинці отримали чималі строки позбавлення волі. Я вважав, й вважаю досі, що розкриття даного злочину, викриття та знешкодження того злочинного угруповання було серйозним успіхом Дніпропетровської міліції...
В останній раз, за час моєї служби в міліції, з „терористично-вибуховою” тематикою мені довелося мати справу в той період, коли я обіймав посаду Першого заступника державного секретаря Міністерства внутрішніх справ України – начальника ГУБОЗ. Цього разу події розгорталися в Одесі...
Моментом відліку подій, що відбулися, варто, мабуть, вважати вибух, котрий стався в одному з кафе, розташованих поряд з аеропортом в Одесі. Одеські міліціонери на чолі з новопризначеним начальником УВС генералом Юрієм Івушкіним, що виїхали на місце події, все ретельно оглянувши, та переконавшись, що загиблих та поранених немає, зітхнули з полегшенням. Як з’ясувалося – передчасно...
В той самий час факсимільними апаратами Адміністрації Президента України, Кабінету Міністрів та Верховної Ради майже одночасно було отримано повідомлення, в яких невідомий, що приховувався за псевдонімом „Хунта Піночет” вимагав від української влади... один мільйон гривень. В разі відмови, вимагач обіцяв підірвати літак австрійських авіаліній, котрий щойно вилетів з Одеського аеропорту. Наразі, він заявляв, що вибуховий пристрій в літакові встановлено таким чином, що будь-яка спроба „борту” знизитися нижче ніж тисяча метрів над рівнем моря, призведе до його спрацювання.
Також, окрім цього зловмисники зізналися в тому, що аби довести серйозність своїх намірів вони й підірвали кафе в Одеському аеропорті...
Щойно стало відомо про вибух, що стався – нехай навіть такий, що не призвів до людських жертв, але цілком реальний, бажання розглядати факси, що їх було отримано, в якості жарту чи то дій божевільного, у всіх геть зникло. Нехай навіть і божевільний, але божевільний з вибухівкою – і тут всім було не до жартів.
Штаб з надзвичайної ситуації почав діяти негайно. Сплачувати суму, що її забажали вимагачам, ніхто не збирався (та й часу на це не залишалося). Їх потрібно було знайти та знешкодити. Як з’ясувалося, вимоги було відправлено з невстановленого Інтернет-кафе, що знаходилося в Одесі. Тобто - жодних конкретних даних ми не мали...
Але перш за все слід було вирішити проблему з літаком. Лайнер, на борту якого знаходилися переважно громадяни Австрії, вже перетнув кордон України, і про його повернення наміть мови бути не могло. Та й раптом погроза щодо бомби, що здатна спрацювати під час зниження – не порожні балачки? На щастя, якими б розумними не вважали себе терористи, в наших