Перехрестя долі, стр. 117
Нажаль... Робота з цією „дамою” теж не призвела до чогось конкретного. За збігом обставин, в той момент, коли незнайомець намагався впхати злощасного ящика до рук її знайомого, поряд її не було. І нічогісінько корисного розповісти вона не могла.
Приблизно таким самим чином виглядала справа і з самим пасажиром, що взяв коробку, котра мало не стала причиною не лише його смерті, а й загибелі всього літака. Доставлений до Харкова з Вірменії, він тільки й того, що зміг розповісти нам історію такого змісту: майже перед самісіньким відльотом до нього підійшов геть незнайомий співвітчизник, і дуже попросив відвезти ящик до Єревану. Навіть дав грошей задля хабара митнику. Але незнайомець виявився чи то наївним, чи то жадібним – обмежився сумою в 25 рублів. Наразі, коли наш митник відмовився брати гроші та не дозволив пронести вантаж, наш „герой” вирішив просто повернути ящик тому, хто просив. Але того вже годі було шукати. Ризикуючи спізнитися на рейс, і втрати не лише гроші, що їх було витрачено на квиток, а ще й коханку, він просто залишив ящик на першій ліпшій лаві, та й полетів собі... Єдине, що ми спромоглися від нього отримати – більш-менш приблизний опис того, хто передавав „вантаж”, що дозволило скласти його фоторобот. Але на цьому все й скінчилося... Більш того, колеги з Вірменії мало не оскаженіли, коли ознайомилися з матеріалами допитів. В ролі злочинця вони заздалегідь бачили лише мешканця іншої країни, з котрою Вірменія на той час вела кривавий конфлікт. Однак, з усього виходило, що смертельний вантаж до літака намагався передати саме вірменин! Затриманий зі сльозами на очах присягався, що розмовляли вони з ним саме на вірменській мові, та й взагалі - якби то був азербайджанець, то він не те що нічогісінько не взяв би в нього, а й навіть спілкуватися не став...
Чим закінчилося розслідування цієї справи, я, відверто сказати, точно не знаю. Оскільки, перейшло воно, як то й слід, цілком до компетенції служб, що й розслідували її надалі. Для мене ж вона стала лишень ще одним підтвердженням аксіоми, що її давно доведено – ані національності, ані релігії, ані, тим більш, гідності терористи не мають.
З голосним „вибуховим” злочином” мені, нажаль, довелося стикнутися на Дніпропетровщині ще раз. Гарно пам’ятаю цю суботу, 2 жовтня 1999 року. Начальник УВС, прийнявши ранкову зміну чергових та визначившись з ситуацією в області, котра була спокійною, вирішив, залишити мене на господарстві, та й відвідати хвору матір у Харкові. Після цього, поставивши завдання підлеглим, відбув. Із суспільно-політичних подій очікувалася лише одна зустріч кандидата в Президенти, лідера однієї з ліворадикальних партій з громадянами міста Кривий Ріг.
Зачекавши на місці до 21 години, та отримавши інформацію про те, що зустріч скінчилася, і народ почав розходитися, я, поспілкувавшись з заступником начальника УВС Буйволом О.С. – відповідальним від керівництва, вирушив додому.
Мешкав я неподалік, тому за якихось десять хвилин вже знаходився вдома. Щойно я переступив поріг квартири, почав телефонувати Буйвол. Він повідомив, що в Кривому Розі в кандидата, котрий стояв посеред натовпу громадян, що ставили питання, хтось жбурнув, напевно петарду. Було від чого напружитися...
Доповідь була не досить впевнена, тому я, одягнувшись, повернувся до УМВС. Вже дорогою мені повідомили, що на місці події є поранені тому, що жбурнули не петарду, а гранату РГД-5, чи то навіть дві. В Управлінні мені доповіли, що по закінченню зустрічі з виборцями в БК Інгулецького ГЗКа в кандидата в Президенти України та осіб, що його супроводжували – Народних депутатів України, дійсно жбурнули гранати. Нардепи отримали осколочні поранення, також постраждали ще 45 чоловік (до того ж, один помер в лікарні), а власне кандидат дістав легку контузію.
На місце пригоди виїхали начальник УСБУ області генерал Коршунов В.Г., його перший заступник Обаль О.М. Вже там до них приєднався начальник УМВС Смирнов Ю.О. з посиленною обласною групою.
Неабиякою вдачею було те, що двох злочинців було затримано дільничним, що чергував поряд, та громадянами. До речі, тих, хто виявив себе в тій ситуації, тієї ж ночі було викликано до Києва, а вже на ранок їх було нагороджено орденами „За мужність”. Та затримати злочинців було простіше аніж довести провину, та й, головне, гарантовано запобігти новим злочинам. Втім з приводу цього мабуть найкраще розповість людина, що безпосередньо займалася саме цією, важливою та нелегкою частиною роботи...
Згадує генерал-майор міліції Микола Васильович Хощевий, на момент подій, про які йдеться вище – полковник – начальник обласного УБОЗ:
- Добре пам’ятаю першу нараду у керівництва УВС, що була присвячена скоєному нападу. На ньому окрім мене з керівників оперативних служб був присутній начальник карного розшуку Станіслав Вікентьєвич Крижановський. Проводив нараду Юрій Черкасов.
Він сказав: „Так, злочинців ми затримали, але це не означає, що злочин розкрито!” Як в воду дивився... Оперативну інформацію ми мали не лише стосовно затриманих виконавців, а й, так би мовити, в широкому плані. Ми знали, що за ними стоять представники певної політичної партії, родичі одного з місцевих лідерів, котрі й скоїли злочин. Більш того – нам було відомо й те, що з-за кордону України ця група отримала досить велику партію вогнепальної зброї, боєприпасів до нього, гранат та компонентів для виготовлення різноманітних вибухових пристроїв. Саме гранати з цієї партій „пішли в діло” 2 жовтня.
Вилучення цієї смертоносної „поставки”,