Перехрестя долі, стр. 116
Те, що вони побачили всередині, лишень підтвердило їхні найгірші здогадки. Годинник, купа дротів, брикети, що, скоріш за все, є тротилом... І ще якийсь пристрій, що міг бути лише детонатором. Найнеприємнішою була та новина, що час, котрий було встановлено на годиннику збігав, і до вибуху залишалося хвилин п’ятнадцять...
Усім присутнім, що почули цокання, неймовірно поталанило з тим, що старшина був не просто досвідченим та „тертим”, як то і слід бути будь-якому старшині. Службу він проходив в Афганістані, воював, і мав чітке уявлення, як саме з такими поганючими „сюрпризами” слід обходитися. Схопивши в оберемок ящик, він рвонув, що було сили, до найближчого поля – не на злітне поле, звісно, а просто на поле, де не було ані людей, ані споруд, і де вибух, що наближався з кожною секундою, міг обірвати лише його життя.
Вибух не відбувся. Старшина в Афганістані по тилах не відсиджувався – вибуховий пристрій він знешкодив сам та власноруч... Саме після цього усе, власне, й закрутилося – нічні телефонні дзвінки почали піднімати на ноги керівників та співробітників відповідних служб обласної міліції.
Розслідування, звісно, розпочалося з поголовного опитування тих співробітників аеропорту, котрі здійснювали допуск людей на посадку до літаків. Перш за все – митників. І ось, один з них пригадав, що дійсно, перед відправленням авіарейсу „Харків-Єреван”, повз нього намагався „прослизнути” громадянин Вірменії саме з цим ящиком.
Пильний митник вірменина зупинив. Як я вже казав вище, продуктовим достатком в ті роки і не пахло, а тому масло в такій кількості з території України вивозити було заборонено. Спритний гість зі Сходу бува намагався всучити йому хабара в розмірі 25 рублів, але митник виявив принциповість та непохитність: „Не пущу!” Промимривши під ніс щось, що взагалі могло бути відбірною лайкою на рідній мові, представник Вірменії кинувся до зали очікування. Повертався він, зрозуміло, вже з порожніми руками, отже й затримувати його підстав більше не було. Наразі митник поцікавився – куди ж подівся багаж, на що отримав відповідь, що той віддав ящик тому громадянину, котрий і попрохав його пронести масло до літака. Віддав – то й добре...
Міліцейські експерти, до рук котрих негайно потрапили усі складові та компоненти вибухового пристрою, що було знешкоджено, винесли однозначний висновок – враховуючи час, коли літак піднявся у повітря, і час на котрий було встановлено таймер, пекельна машина повинна була спрацювати саме тоді, коли літак мав перетинати повітряний простір над Каспійським морем. Пасажири та уламки повітряного судна мали опинитися на дні морському, що вміє надійно зберігати таємниці. Не виникало жодних сумнівів – ми мали справу з терористичним актом, що його було гарно підготовлено та сплановано. Наміру не судилося здійснитися через те, що його виконавці не взяли до уваги принциповість митників, та й сміливість українських міліціонерів...
Що, відверто кажучи, мене здивувало – так це реакція з боку колег „сусіднього відомства” на все, що сталося. З якоїсь дивної причини, терактом даний випадок вони в жодному разі визнавати не бажали, зводячи усе до...хуліганства! Адже пристрій, так би мовити, не спрацював! Вибуху не сталося, ніхто не постраждав! Та й взагалі – літак був не нашого формування, нашим громадянам нічого н загрожувало. Отже – хуліганство. А це стаття – міліцейська. Отож дорогі колеги - забирайте усі матеріали собі!
Слід відзначити, що подібний підхід одразу ж наштовхнувся на жорстку протидію з боку Юрія Смирнова. Він, одразу вгледівши бажання „спихнути” майбутнє розслідування виключно на міліцію з цим категорично не погодився: „ Як це – хуліганство?! Що означає „не наша справа”?! Ось я зараз доповім про все це до Києва. Нехай там вирішують!” Провівши розмову саме в такому жорсткому напрямку, що завжди був йому присутній, начальник УКР таки домігся аби кримінальну справу було порушено все ж таки за явними ознаками терористичного акту. Ми, співробітники КР Харківщини теж входили до складу групи з розкриття цього злочину – очолював групу міліціонерів Сергій Петренко, заступник начальника УКР УВС області...
В роботі з розкриття цього злочину ми намагалися вхопитися за будь-яку ниточку, що могла привести нас до організаторів теракту. Перш за все, звісно, встановили усе, що стосувалося ящика, котрий використовували злочинці, де і ким було виготовлено масло, ким фасувалося, куди його відправили на реалізацію...
Вибухівку та компоненти „пекельної машини” всередині ящика було обкладено книгами. Чомусь - усі вони були однаковими: новесенькі, щойно віддруковані книги „Перший політ”, що були присвячені 30-й річниці польоту Юрія Гагаріна в космос. Як з’ясувалося, книгу було віддруковано тиражем 15 тисяч не в Харкові, але нам все одне вдалося відстежити її шлях – починаючи з друкарні, через книжкові базари та бібліотечні колектори безпосередньо до конкретних магазинів, де її було придбано.
Займалися навіть годинником, котрий слугував за таймер у вибуховому пристрої – звичайний годинник „Чайка”, вироблений не в Україні, але придбаний десь в наших краях.
Нажаль, усі ці вкрай масштабні заходи, що на них було витрачено величезну кількість часу та праці, не принесли очікуваного результату.
Втім, залишався головний слід. Квитки на літак можливо було придбати лише пред’явивши паспорт, отже, відповідно, відстежити людину, що летіла тим чи іншим рейсом було не так вже й складно. Данні пасажира, що намагався пронести до літака ящик, ми встановили. Як виявилося, летів він з Харкова не один, а з однією місцевою мешканкою... скажімо так, котра не надто суворо дотримувалася моральних принципів.
Вдосталь розважившись у Вірменії,