Перехрестя долі, стр. 115
Саме на одному з таких ринків в нього виник конфлікт з представниками угруповання, що його складали вихідці з Кавказу. Дійшло до того, що підприємця було серйозно побито, та й, до того ж, в нього відібрали частину товару.
Слід сказати, що проблема з „кавказькими” тоді в Дніпропетровську дійсно існувала. Не вдаючись у подробиці, скажу, що „підбити під себе” регіон вони намагалися з подачі співвітчизника, котрий обіймав високий пост у злодійській ієрархії сусідньої, Донецької області. Ми, звісно, щодо цієї проблеми були обізнані, та боролися з нею. Ось лише в реальному житті такі проблеми в один день не вирішуються. Одесит прагнув помститися кривдникам – і то негайно...
З якого, пробачте, переляку, до його голови втокмачилася думка, що у випадку голосного теракту, що сколихне Дніпропетровськ, усі неодмінно звинуватять таких ненависних для нього кавказців та ,звісно, і відповіді зажадають від них, я й досі збагнути не можу. Але ж він так розмірковував... Саме в такий спосіб підприємець й вирішив діяти. Наразі, він дійсно прорахував все таким чином, аби справа набула якомога більшого суспільного резонансу. Через велику кількість жертв, що мали бути неодмінно, все могло відбуватися точнісінько за його планом...
Практично негайно по отриманні цієї інформації до Одеси відбула оперативна група співробітників. Аби „вирахувати” підозрюваного їм знадобилося буквально три дні. І перший же обшук, що було проведено за місцем його проживання, перетворив підозри на впевненість – „здобиччю” сищиків став вибуховий пристрій, що за усіма параметрами був майже точною копією того, що вибухнув у злощасному тролейбусі. Провину підозрюваного було практично доведено. Більш складно було достеменно переконатися в тому, що вибух не справа рук злочинного угрупування (якби то ми впустили можливих подільників цього „бомбіста”, можливо, сталися б нові теракти!). Але – що було, то було. Усі етапи злочинного наміру – від планування та комплектування вибухового пристрою до залишення сумки з ним у тролейбусі, підприємець-месник пройшов сам.
Згодом було проведено велику прес-конференцію, в котрій мені, разом з керівництвом СБУ та іншими „силовими” структурами області, довелося взяти участь. Метою заходу був, звісно ж, не самопіар, а бажання заспокоїти мешканців міста, запевнити їх в тому, що нічого подібного більше не трапиться.
Не зважаючи на те, що злочин було розкрито, колегія МВС в Дніпропетровській області так і не відбулася. Не бути кривити душею – мене це дуже засмутило... Хоча – урок на майбутнє я отримав серйозний – щодо своєчасності та правдивості звітів про всі події в подальшому я пам’ятав завжди.
Злочини, що їх скоювали за допомогою вибухових речовин – одна з найнеприємніших речей, з якими можуть зіштовхнутися у своїй роботі правоохоронці. Як правило, вони пов’язані з людськими жертвами, викликають руйнування та аварії. Недарма ж у Кримінальному кодексі в статті „Навмисне вбивство” в якості обтяжуючих обставин цього злочину, є пункт про спосіб скоєння, який становить загрозу для життя великої кількості осіб. Наразі, саме злочини з використанням вибухівки й підпадають під це визначення. Звісно, не дивно, що будь-який такий злочин набуває не просто високого, а дуже високого суспільного резонансу.
Вперше з чимось подібним мені довелося стикнутися знову ж таки під час служби в міліції Харкова. До того ж, мався на увазі саме терористичний акт.
По тривозі мене, що служив тоді в управлінні карного розшуку УВС області, підняли близько шостої ранку, і, тим не менш, по прибуттю на місце, я зустрів керівника УКР, що вже прибув туди – Юрія Смирнова. Аеропорт міста Харкова на той час окрім загону воєнізованої охорони, що був неодмінним, охоронявся й співробітниками лінійного відділу міліції. До зобов’язань ВОХрівців входило слідкувати за тим, аби жоден зловмисник не проник безпосередньо на територію аеродрому та не скоїв крадіжку з літаків, що там знаходилися. А ось зобов’язання щодо забезпечення громадського порядку та безпеки в приміщенні аеровокзалу та на прилеглій території, було покладено на плечі міліції.
Вночі це здійснювалося безпосередньо в приміщенні аеровокзалу силами двох парних патрулів. Саме міліціонери, що знаходилися у складі одного з них, й виявили вночі в залі очікування...
Ні, не чорну бомбу, з запалом, що димів. І не пристрій з Голлівудських фільмів, котрі щойно почали потрапляти на наші екрани - пристрій незрозумілий, що мигає лампочками таймерів, та оповитий різнокольоровими дротами, але явно зловісний. Увагу співробітників міліції привернув звичайнісінький ящик, що сиротливо стояв на лаві. Саме в такі коробки в той час, зазвичай, фасували вершкове масло.
Ящик був звісно нічийним, й це, правду кажучи, дивувало. Народ продуктовим достатком був тоді, м’яко кажучи, не надто розбещений. А тут, маєш – цілий ящик масла... Справа, як говорилося раніше, відбувалася вночі, десь о другій годині, людей в аеропорту було небагато. Щойно, не минуло й сорока хвилин, як відбув борт до Єревану. Обійшовши присутніх у залі, і навіть порушивши сон декотрих, міліціонери сумлінно опитали громадян з приводу приналежності знахідки. Власник ящика, як то недивно, не знайшовся. Що робити? Співробітники міліції віднесли нічийну коробку до чергової частини лінійного відділу.
У капітана та старшини міліції, що знаходилися в черговій частині, цей факт не викликав жодного ажіотажу. Ну, знайшли... Ну, ящик... І не таке знаходили! З’ясуємо. Кладіть, хлопці, його у куток, та сідайте краще чай пити – допоки не охолов!
Мирний процес чаювання, було перервано в досить неприємний спосіб. Рвучко скинувши руку вгору, старшина, витріщившись на ящик, прошепотів: „Цокає...”. Саме цієї миті всі присутні прикипіли до місця – хто з чашкою, хто з квартою. Оскільки з середини злощасного ящика дійсно було чутно звуки, що їх важко було сплутати з будь-якими іншими: „Цок-цок-цок!”
В наш час міліціонери „лінійки”, звісно, перш за все зателефонували б спеціалістам з вибухівки, та й, мабуть, очікуючи на їхнє прибуття, забралися геть з чергової частини від гріха подалі – хіба що на всяк випадок евакуювали б звідти документацію та