Перехрестя долі, стр. 110
Звісно, цю коробочку (із бритвою заразом), я негайно придбав. До того ж не одну – нам потрібен був матеріал задля експериментування. І дарма, що якраз на це пішла частина моєї зарплатні – коштували ті бритви по двадцять радянських карбованців кожна.
Коли я повернувся до кабінету після такого вдалого шопінгу (хоча ніхто і не знав в СРСР такого слова), я негайно зібрав консиліум у складі усіх трьох власних підлеглих. Питань, власне, ми обговорювали не так вже й багато: „Чи підійде?”, „Як прилаштувати?” Після короткої, але бурхливої дискусії дійшли одноголосного консенсусу - коробочка годиться. Тай одразу перейшли до вирішення питання номер два – до того ж, саме експериментальним шляхом. Помістили в середину ампулу відповідних розмірів – та наче для неї робилося! Ура! Навіть переробляти чи вигадувати щось нове не довелося – коробочка мала затискачі, що вони фіксували бритву та лезо, котрі з таким самим успіхом могли утримувати і ампулу з реактивами.
Втім, тут постало інше питання – таких коробочок нам було необхідно мати всього лише... п’ять тисяч! Придбати таку кількість бритв не міг собі дозволити не лише я, а й весь карний розшук Харківщини – гроші були колосальними, як на той час. Що робити? Ну, сищики ми – чи де? В міліції працюємо – чи хто? Ми зателефонували до міста Ленінграду, на завод, що він виробляв саме ці бритви. Там, звісно, були не на жарт збентежені нашим зверненням, та відверто визнали, що з таким оригінальним замовленням: „А пришліть-но нам, будь ласка, п’ять тисяч коробочок „Неви”, от тільки нехай бритв в них не буде!”, досі не стикалися. До того ж – за весь час, поки існує завод.
Тут треба нагадати тим, хто в ті роки вже мав рослинність на обличчі, та пояснити тим читачам, кого тоді ще й на світі не було – що являли із себе ці бритви „Нева”. Найбільше це знаряддя було придатне для самогубства із особливою жорстокістю, або для особливо витончених тортур. Бо ж разом із щетиною будь якого ступеню давності знімало з обличчя і добрячу частину шкіри – як би ти не намагався голитися ретельно. От мали вони таку зловісну особливість – і це стосувалося, до речі, багатьох виробів, що вони мали стосунок до товарів широкого вжитку радянського виготовлення...
Напевно, саме через це - не лише із причини любові до рідної міліції, але через надзвичайно низький попит на бритви, завод і пристав на нашу дивну пропозицію. Напевно, від безнадії, та прагнучи збути з рук якщо вже не бритви, то хоча б коробочки...
Щоправда, була ще одна проблема – для того, аби провести таку закупівлю за державні кошти, необхідно було мати пряму вказівку МВС – щонайменше, республіканського. Строки вже „горіли” (у дні, що їх відмірив Юрій Федорович, ми достеменно не вкладалися), а тому, не маючи віри у настільки важливій справи до листування, що воно могло вилитися у нескінчену паперову тяганину, ми вирішили діяти напряму – відрядили одного зі співробітників до МВС УРСР. Саме туди він, маючи три дорогоцінні коробочки, урочисто прибув, та не менш урочисто пред’явив їх. Найвище для нас на той час керівництво в особі Юрія Федоровича, подивилося на них та схвалило.
Наступний його дзвінок мені, до мого великого полегшення, вже не містив ультиматумів. Кравченко просто сказав: „Молодці, що знайшли!” Найголовніше ж, він ощасливив нас тим, що сушити голову із цими коробочками ми більше не мали. ”Вашу розробку приймаємо, ваші коробочки – це саме те, що треба. З Ленінградом усі питання вирішимо самі, замовимо стільки, скільки потрібно. Ви ж готуйтеся до отримання нового приладу для проведення експрес-аналізу наркотичних засобів на місці!”
Цього разу телефонну слухавку я поклав одразу. Коробочки надійшли за три чи чотири місяці. Ми отримали їх близько трьохсот одиниці, що розійшлися миттєво – по відділах, працівниках карного розшуку, дільничних інспекторах.
Буду відвертим – на тому, початковому етапі цей прилад, що його було створено не без нашої участі, відіграв свою позитивну роль, та ще й чималу. Відбувалася безліч вилучень, але ж вилучали, по суті, невідомо що. Так, якийсь підозрілий порошок. А що то за порошок – хто ж знає! Тепер співробітник міліції мав на руках реактиви задля визначення найпростіших наркотиків: опіуму, гашишу. Та, найголовніше, набір, що був наявний, дозволяв провести визначення навіть синтетичних наркотиків – таких, як героїн. Безперечним позитивом нашої діяльності стало те, що вилучивши пакет, або, ще краще, лантух із „порошком білого кольору” (що він міг бути чим завгодно – від товченого вапна, до того ж героїну), можна було не перти його на експертизу, а зробити її на місці. Ось так народився перший пристрій для експрес-аналізу на наркотики – саме таким чином в місті Харкові, за завданням Юрія Федоровича Кравченко.
В 1989 році наша група перетворилася на відділ – до неї додали ще двох чоловік! А паралельно не забули підкинути ще декілька ліній роботи: боротьбу зі злочинами, що були скоєні іноземними громадянами (й проти останніх) і... боротьбу з проституцією. Ще одним явищем, що його категорично не існувало в СРСР... Втім, самому СРСР на той момент існувати залишалося менше двох років.
За службовою необхідність, у ті роки, коли „політика гласності” всюди піднімалася на щит (іноді сягаючи абсурду), мені доводилося багато спілкуватися з представниками преси – давати інтерв’ю, коментарі щодо боротьби з наркоманією. Сьогодні , коли читаєш пожовклі вирізки з Харківських газет тих часів, розумієш, що за усієї тривожності й актуальності, тодішні проблеми наркоманії були лише „першими дзвіночками” того жахливого „дев’ятого валу”, що насувався на суспільство та країну.
1989 рік: „...за останні десять днів в Харкові та області співробітники міліції виявили 36 випадків перевезення, зберігання та збуту наркотичних засобів. Знешкоджено