Перехрестя долі, стр. 109

організованою злочинністю)... Ось так, кінець-кінцем і вийшла у нас „долонька”, котра могла лише ляскати, та не бити. Чому? Та хоча б через те, що коли раніше всі ці підрозділи та служби мали поєднані оперативні можливості та служби, то згодом у кожної оперативні можливості були свої, такі, що їх навіть порівняти було неможливо за потужністю та широтою. Та й інтереси – теж окремі, вузьковідомчі та вузькопрофільні. Але злочинність не буває „від сих до сих”. Її різноманітні прояви завжди переплітаються поміж собою, та, так би мовити, доповнюють однин одного. Через те й підхід до боротьби із ними має бути комплексним.

А сьогодні... Навіть у „долоньки”, що на неї перетворився кримінальний блок органів внутрішніх справ, „обрубали” мало не половину „пальців”. Ось і перетворилася вона на куксу інваліда. З такою навіть і не ляснеш вже нікого. Впевнений, що історія зробить свій черговий оберт...

Хтось через такі роздуми може закинути мені антидемократичність, або, навіть, прихильність до ідеалів тоталітаризму. Втім, дозволю собі відзначити: той, хто сьогодні намагається оповідати казочки щодо, начебто, „вседозволеності” та „абсолютної свободи”, що існують у країнах Європи, та й, загалом, у „країнах розвиненої демократії”, або свідомо бреше, або ж живе у примарному світі, що його він сам собі вигадав, геть нічого не розуміючи у розвитку реального світу, явищах та тенденціях сьогодення.

Усім нам, співробітникам нової „антинаркотичної” служби, що її тоді було створено, дуже поталанило в тому, що начальником відділу боротьби із наркотиками в апараті ГУКР Міністерства внутрішніх справ УРСР був Юрій Кравченко. Він сам був фанатом своєї справи, та згуртував під своїм крилом справжніх ентузіастів, молодих спеціалістів та оперативників, котрі вже пройшли серйозну школу в карному розшуку. Це такі визначні для української міліції постаті, як Анатолій Павлович Удод, в майбутньому – генерал, що був тоді майором. Це – Володимир Дурава. Тоді він був капітаном, згодом став заступником Кравченко, полковником міліції. Степан Муравицький, котрий, фактично, й створив підґрунтя законодавства для нової служби... Були й інші люди, котрі тривалий час прослужили у карному розшуку, корифеї цієї служби, що згодом були перекинуті задля підсилення до відділу боротьби із наркотиками. Саме на них було покладено увесь тягар вирішення багатьох життєво важливих питань, з котрих, власне, й почалася боротьба із наркоманією в Україні.

На тому етапі роботи окрім відсутності безлічі всього іншого, що було конче необхідне, ми не мали вкрай важливої речі – „приладів”, що вони могли б встановити, чи є наркотиком та чи інша речовина. Навіть стаціонарна експертиза не мала відповідних систем у своєму розпорядженні. Позаяк таких, що надавали б можливість здійснювати експертизу швидко. Зараз це може видатися смішним – тест „на наркотики” робиться за лічені хвилини, тоді ж він тривав тижнями. Не було ані відповідних реактивів, ані методики – все це слід було винайти, запровадити й випробувати.

Ці питання стояли перед нами дуже гостро. І тому історія, про яку піде мова далі, була більш ніж закономірною.

Одного чудового дня далекого вже 1986 року, (а, на той час ми себе вважали бійцями з наркоманією – впіймавши декілька десятків „споживачів”, порушивши кримінальні справи й поставивши відповідних людей на облік), в нашому кабінеті пролунав телефонний дзвінок. Сталевий голос, що пролунав у слухавці, відрекомендувався: „Капітан міліції Кравченко!” і одразу, як то кажуть „з місця та й в кар’єр” почав ставити мені досить серйозні питання.

Що-що, а запитувати Юрій Федорович вмів... Зрозуміло, що цікавився він аж ніяк не нашим самопочуттям, чи то видами на врожай в місцевих радгоспах, а речами суто службовими. Ще й з нахилом, що притаманний столичному керівництву. Тобто – запитував, чому ми займаємося дрібницями, ловимо якихось там хворих людей, вилучаємо в них ту ж таки макову соломку, і вважаємо, що наше завдання виконане? Допитувався, чому підрозділ й досі не показав себе у справі викриття збувальників наркотичних речовин і відповідних трафіків, чому не приділяє відповідної уваги медичній сфері, підприємствам, що виробляють наркотичні засоби, й таке інше.

Звісно, що відповідати мені було нелегко, тим більше, що ніхто мені слова не надавав. Як „фінальний акорд” розмови Юрій Федорович поставив завдання – протягом тижня зробити невеличкий пристрій, в котрому слід було розмістити хімічні реактиви задля того, аби була можливість на місці визначити вміст наркотиків. Виглядати цей пристрій мав як невеличка коробочка (неодмінно пластмасова!), котра не просто б відчинялася й зачинялася, а мала б відповідний естетичний вигляд. Це однозначно свідчило про те, що бажання аби в міліції гола функціональність хоч якось доповнювалася культурою та естетикою, повною мірою було притаманне майбутньому міністрові вже тоді. Недарма, згодом, коли його плечі прикрашали вже не капітанські, а генеральські погони, Юрій Федорович так багато уваги приділяв саме таким питанням – від запровадження нової міліцейської форми, до розвитку відомчої преси й художніх колективів.

Але, найкраще, звісно ж, перебуваючи на будь-якій посаді, Юрій Федорович вмів поставити завдання та мотивувати його виконавців. Нашу розмову, в продовж котрої мені так і не вдалося сказати хоч слово, було завершено на дуже „світлій” ноті. Зі слів столичного керівника я зрозумів, що коли буду й надалі так працювати, то, непевне, очікує на мене в майбутньому блискуча кар’єра дільничного. До того ж аж ніяк не в Харківські області. Наразі, коли він закінчив розмову, я свою слухавку тримав біля вуха ще хвилин зо п’ять, перебуваючи в глибоких роздумах: куди мені її покласти – на телефонний апарат, чи то... до кишені.

Емоції, емоціями, але справу, що її доручили, слід було виконувати, до того ж в досить швидкому темпі. Тому на пошуки майбутніх виробників „антинаркотичних коробочок” я вирушив негайно. Першим підприємством, що його я намагався ощасливити цим замовленням, був, цілком зрозуміло, місцевий завод пластмасових виробів. Конкретно - так званий Харківський комбінат іграшок, що, нажаль, вже не існує – згорів за часів перебудови. Там щиро зраділи моїй появі, але розвели руками. І сказали: „Шановний! Ляльку, машинку, маленького крана чи то солдатика – будь ласка! Але коробочки ми не виготовляємо.”

Я був шокований, оскільки, сказати правду, це була моя єдина надія. Не на канатному ж заводі чи то Харківському тракторному їх було замовляти ці, щоб вони пропали, коробочки?!

Справжній сищик завше знає,