Перехрестя долі, стр. 108
А вилучати було що. І не лише мішки з маковою соломкою. Навздогін цьому ходовому товарові на світ Божий незмінно з’являлося й те, на що його згодом обертали – брязкальця із золота та інших дорогоцінних металів, годинники та просто пачки грошей, котрі, чомусь, нікому не належали. Мішками вивозилися не лише наркотики, а й речі та цінності, що були придбані на кошти від збуту останніх .
Раділи з цього приводу майже всі. Ті, хто доправляв вилучене, сміялися та й казали, що допоки в карному розшуку є такі дурні, то вони не лишень собі, а й родичам своїм повставляють золоті зуби. (Наразі доказів, аби довести злочинне походження вилученого, як завше, не знаходилося). Стримано посміхалися та потирали руки, громадяни суді - за законом стаття „збут наркотичних засобів” передбачала доволі великі строки ув’язнення. Але, чому б не визначити покарання для багатодітної, бідної, вагітної циганки, що з’явилася до зали суду з усіма своїми дванадцятьма дітьми, якомога менше. Циганок, в більшості випадків, звільняли прямо в залі суду. А на золоті зуби могли розраховувати навіть найдальші родичі декотрих учасників процесу. Голосніше за всіх сміялися самі цигани. Адже вони добре знали, що допоки „титанічна” боротьба з наркоманією буде провадитися такими силами й засобами, як наші, золотими зубами хизуватимуться не лише їх чисельні родичі, а й вірні скакуни...
І все ж-таки... Попри все, що було сказано вище, попри очевидну нерівність як у силах, так і у засобах, боротьба тривала. Не встигали двері суду зачинитися за черговою „Кармен”, що відбулася легким переляком, як вони, завдячуючи роботі наших оперів, відчинялися знову – для нових „клієнтів”. І сухими з води виходили не всі. Були вироки, та були строки. Найголовніше – у наркоторговців ніяк не виходило, аби їхній „бізнес” був спокійним, мирним, та налагодженим, неначе годинник. Вони залишалися у тому стані, в якому й мали лишатися – тих, кого одвічно переслідують, цураються та піддають покаранню.
Обсяги роботи, що їх виконувала „щойно народжена” служба, були значними. Втім, і це був, так би мовити, лише один бік її діяльності. І ще можливо посперечатися щодо того, а чи найважчий. Кожен практичний крок, кожна конкретна дія вимагали від нас відповідних документів задля їх реалізації. У діяльності органів внутрішніх справ це є надзвичайно важливою складовою. Інакше – партизанщина, та сповзання на межу Закону, або й взагалі за його межу.
У терміновому, „пожежному” порядку необхідно було створити нехай не законодавче підґрунтя, (бо воно має бути створене на „верхніх щаблях” влади, і процес цей є не лише тривалим, а інколи – й нескінченим), втім, хоча б відомчу нормативну базу. Нехай би навіть спочатку на рівні однієї конкретної області – Харківської. Втім, навіть її міліція аж ніяк не могла створити самостійно! В цьому питанні ми потребували допомоги фахівців Мінздраву, та фахівців науково-виробничих об’єднань, що розробляли та виготовляли відповідні препарати... А також, обов’язково – була необхідна участь у цьому непростому процесі прокуратури, радянських партійних органів та установ народної освіти, судових гілок влади. Та й загалом, це потребувало об’єднання, та створення програми, де кожен суб’єкт держави мав би „власне місце у лавах”! Звісно, все це забирало безліч часу та зусиль...
Втім, і самим лише забезпеченням нормативної бази наші „вузькі місця” не були обмежені! Боротьба із будь-яким кримінальним проявом вимагає від того, хто її здійснює, наявності в його арсеналі не лише кайданок або табельної зброї, а й, першою чергою – знань. Вміння розрізняти тонкощі, нюанси, види та підвиди того, із чим він, власне, веде боротьбу. Наче повітря ми потребували методичної літератури, специфічних науково-практичних розробок, довідників та посібників. А саме цього бракувало... Перелік літератури „за темою”, що перебувала у вільному доступі, вичерпувався тоді, напевно, самими лише безсмертними творами Артура Конан-Дойля, чиї герої-сищики періодично відвідували наркоманські вертепи, де їхні антагоністи вживали опіум.
Більш свіжої та такої, що була б більш наближена до наших реалій літератури, геть не було. Усе через те, що у Радянському Союзі (якщо ви ще не забули) наркоманії не існувало ніколи, і не могло існувати...
Починали, як то кажуть, „з нуля”... Тими, кому випала доля стояти в Україні біля витоків міліцейської роботи із боротьби з незаконним обігом наркотиків, було докладено усіх зусиль задля того, аби повернути в потрібному напрямку систему органів внутрішніх справ, що була громіздкою та інертною. І для початку домогтися хоча б того, аби кожен патрульний міліціонер, і кожен дільничний, не кажучи вже про співробітників карного розшуку, знали – що таке наркотики, хто такі наркомани, і що з усім цим робити. І, відповідно, вели б роботу щодо викриття притонів, збувальників, та, взагалі цього контингенту на своїх дільницях.
Особливо хочу підкреслити, що, на мою думку рішення з приводу того, аби система із протидії наркоманії розвивалася саме у надрах карного розшуку, було вірним – завдячуючи цьому усі сили та засоби міліцейської оперативної служби, що була найсильнішою, було поєднано у єдиний кулак.
Цей образ в даному випадку я вважаю більш, ніж влучним. Тому, що для тих, хто свідомо порушує закон, органи внутрішніх справ повинні мати вигляд саме кулака, а не долоньки, що вона привітно їм вимахує. І, тим більше – не дулі у кишені.
Фактично всі міліцейські служби, котрі здійснювали протидію злочинним проявам, вийшли з карного розшуку. Втім, коли раніше усі вони разом, перебуваючи у його складі, являли собою „пальці”, що їх було стиснуто в один правоохоронний „кулак”, котрий громив злочинність, то... Спершу „відтиснули” один „палець” – вивели до окремого підрозділу службу боротьби із наркотиками, потім „розтиснувся” другий „палець” - вивели із складу карного розшуку службу, що займалася боротьбою із торгівлею людьми, а, згодом, і третій – боротьбу зі злочинністю серед неповнолітніх (не забуваємо і щодо підрозділів боротьби з