Перехрестя долі, стр. 106
Звісно, що за тих часів реалії були зовсім інші – „суміші для паління”, що виносять мозок в кіосках, як зараз, не продавалися. Нічних клубів, де наркотики розповсюджуються мало не відкрито, тоді теж не було. Кокаїн, героїн дійсно були для нас далекою заморською екзотикою. Але, разом з цим, лише трохи дослідивши ситуацію, ми зрозуміли, що роботи нам вистачить з головою.
Україна традиційно було країною, що в серйозних масштабах культивувала мак. Отже посіви того таки снодійного маку, а на додачу ще й конопель, що простяглися Харківщиною, де навіть село було з характерною назвою „Коломак”, на десятки та сотні гектарів, могли надовго забезпечити нам досить „веселе” проведення часу. Ці посіви на той момент були цілком легальними, і, на додачу, взагалі не мали охорони. Не дивно, що наркоманська братія злетілася на них з усіх куточків Радянського Союзу – від Владивостоку до Прибалтики, та й, на додачу, на мій погляд, траплялися „гості” навіть з ближніх країн. Уся ця публіка, вимахуючи скальпелями, лезами та іншими інструментами, що були необхідні аби здобути макове „молочко” й зібрати омріяну „соломку”, регулярно „спустошувала” поля Харківщини, не гірше за сарану. І з цим слід було щось робити, до того ж швидко.
Нашу групу було створено навесні, досить короткий час потому ми впритул стикнулися з тим, що переважна більшість макових посівів вже дійшли „кондиції”, що була потрібна наркоманам. Досить гостро постали питання щодо організації охорони цих плантацій і протидії „збирачам”, котрі звалилися на наші голови. Правду кажучи, я мало не їхав з глузду, коли доводилося розбиратися з „макоїдами”, що їх наловили. Лише за один день, на одному полі їх кількість сягала півсотні, а за паспортами та адресами затриманих було цілком можливо знову вивчити географію неосяжного СРСР. Наркотичний „голод” гнав „гінців” з таких куточків Союзу, про які я раніше й гадки не мав, і не уявляв в якому куточку мапи їх слід шукати.
Досить сильно турбувало мене й те, яким саме чином деякі „розумні голови” вирішили „перекрити” макові лани. На їх, як то пишуть в армійському караульному уставі, „охорону й оборону” були „кинуті” оперативні комсомольські загони – ОКЗД. На „озброєнні” комсомольці мали, що найкраще, звичайні деревинні палиці. А ось наркомани, всі як один, були екіпіровані коли не ножами, то лезами – як я вже казав, гострі предмети були невід’ємним атрибутом наркоманського промислу. Споглядаючи гори гострого заліза, що його вилучали щодня у затриманих, я все частіше розмірковував над тим, що за наявного співвідношення сил не далеко до невиправної біди. Закінчилося все тим, що комсомольців з ланів прибрали, натомість поставили озброєних міліціонерів зі злющими вівчарками. І все одне - мак продовжували різати.
Досить швидко ми затямили, що переважна більшість мисливців за ним займаються цим взагалі не задля власного вжитку, а для подальшого перепродажу наркозалежним „страждальцям”. А це був зовсім інший рівень роботи.
Звісно, на початковому етапі переважна більшість затриманих, і випадків притягнення до відповідальності припадала саме на споживачів наркотиків. Так, ми не мали досвіду щодо викриття тих таки наркопритонів й тих, хто їх утримував, та й у оперативній роботі стосовно збувальників, розповсюджувачів і кур’єрів, котрі займалися перевезенням наркотичних речовин, були не надто обізнані. Ми щойно почали навчатися, й намагалися робити, що могли і як могли.
Знову ж таки, „занурюючись” в предмет, ми швидко зметикували, що наш головний біль в жодному разі не обмежиться лише маковими та конопляними „жнивами”. Не менш серйозною була проблема розповсюдження медичних наркотичних препаратів. З одного боку, контроль за їх відпуском, зберіганням та обігом був більш, ніж суворий, (як і будь-який контроль в СРСР), але з іншого боку, він був взагалі нічим не забезпечений. Участь органів внутрішніх справ стосовно викриття злочинців в цій царині та притягненняостанніх до відповідальності, була мінімальною. Система Мінздраву намагалася контролювати цю сферу самостійно, а в дійсності це призводило до того, що, в кращому випадку, „контроль” було покладено на одного з заступників головного лікаря того чи іншого медичного закладу, на директора аптечного кіоску чи то складу.
Варто пам’ятати, що на території Харківської області було розташовано хіміко-фармацевтичний комбінат, що виробляв величезну кількість медичних препаратів (наркомістких також), котрі згодом постачалися до багатьох країн Європи - я вже не кажу про республіки Радянського Союзу. Це теж було джерелом нашого головного болю...
Чого лише варта була історія з викраденням такого собі наркотичного засобу як Амнопон, що вироблявся там. Доволі довго ми сушили собі голови аби зрозуміти, яким чином такі розкрадання можливі технічно! Перетинаючи межі цеху, в котрому вироблявся наркотик, співробітники роздягалися, майже до голого тіла, і, вдягнені лише в спецодяг, ставали до роботи. Так само вони перевдягалися по завершені роботи – перед тим як піти додому. Здавалося цілком неможливим пронести ампули повз чисельних контролерів. Але ж якимось чином примудрялися! Виявилося, що несли взагалі не ампули. Технологія викрадення виявилася досить простою. Варто було лише підійти до барабану, в котрому, перш