Перехрестя долі, стр. 105
Але ж того, аби на найвищому рівні щось подібне було не лише визнано таким, що дійсно існує, але й названо у якості цілі та об’єкту для нашої роботи, ми уявити собі не могли. До певного часу...
Не можу сказати, що рішення, котре було прийнято на черговій колегії Міністерства внутрішніх справ СРСР – щодо негайного та суцільного розгортання найрішучішої боротьби із наркоманією, було для нас неначе грім серед ясного неба. Втім, чимось близьким за враженням, котре воно на нас справило, зізнаюсь, було. Радянській міліції було наказано негайно мобілізуватися задля цілковитого викорінення того, чого вчора в країні нібито не існувало взагалі! Втім, на те й існують люди у погонах, аби накази не обговорювати, а виконувати.
Слід сказати, що організовано все було у „кращих традиціях” нашого рідного відомства. Тобто – за принципом: „Хто везе - того й поганяють !” Не можу з цього приводу не згадати зайвий раз карикатуру, що вона була дуже популярна серед практичних співробітників органів внутрішніх справ.
Нерівною дорогою заледве їде міліцейський віз, що його, замість коняки, тягне, надриваючись, співробітник карного розшуку. Водночас на возі, досить комфортно та вільно, розташувалися „пасажири” – штабісти та інші різноманітні служби, на кшталт інспекторів, охорони громадського порядку, господарчих служб та Державтоінспекції. А згори, на додачу, підганяють виснаженого сищика співробітники прокуратури...
Тому геть не дивно, що відповідну службу, головним завданням котрої була боротьба із вживанням та збутом наркотиків, було створено саме в системі карного розшуку. Мене це стосувалося безпосереднім чином – до цієї „доленосної” миті я працював у відділі із боротьбі з навмисними вбивствами Харківського обласного карного розшуку. 1986 року мене було призначено начальником навіть не відділення, а якоїсь, геть символічної „групи” із боротьби з наркоманією на території Харківської області. Символічною я її поіменував не випадково – офіційно жодного відділення не існувало взагалі. Були люди, що їх відрядили до мене за рахунок інших відділів у кількості – „аж” ... трьох осіб! На усю, повторюся, чималеньку Харківську область.
Сьогодні, коли минуло вже багато років, я добре пам’ятаю цей перший склад нашої маленької але бойової групи: окрім мене, що був тоді старшим лейтенантом, оперуповноваженого, котрий мав п’ятирічний досвід роботи у карному розшуку, до неї входили старший лейтенант міліції Юрій Петров, оперуповноважений, котрий мав розшуковий досвід у сім років, згодом – полковник міліції; Микола Рябін, старший лейтенант міліції, оперуповноважений, що відслужив у карному розшуку три роки, котрий також згодом став полковником та лейтенант міліції, Олександр Хірний, оперуповноважений, котрий встиг віддати рік служби карному розшуку – також згодом полковник.
Не можливо не згадати добрим словом і інших наших колег – старшого лейтенанта міліції Сергія Белозєрінка, котрий з перших днів створення служби очолив групу із двох осіб, котра займалася боротьбою з наркотиками, що її було створено у міському управлінні міліції Харкова. Згодом – полковника міліції. Лейтенанта міліції Андрія Ращупкина, котрий 1986 року організовував боротьбу із незаконним обігом наркотиків у Київському районному відділі міліції Харкова, а згодом став заступником начальника Департаменту БНОН МВС України, полковником міліції.
Нам було відведено один кабінет, у котрий ми „заселилися” та міцно взялися за голову. Тобто – стали міркувати, як-то взагалі організувати цю роботу, щодо котрої, відверто кажучи, на той момент мали геть непевну уяву.
З нормативних документів на руках ми мали лише те саме „доленосне” рішення колегії МВС СРСР, щодо котрого сказано вище. Воно, звісно ж, було написано неповторним стилем документів МВС того часу, що ґрунтувалися на відповідних постановах Центрального комітету Комуністичної партії Радянського Союзу. Тобто – містило у собі суворі директивні вказівки: „посилити”, „поглибити”, „розширити”. „У світлі” та „на виконання”... Насправді, там не було геть нічого, окрім гучних фраз та загальних місць. Головне – була абсолютно відсутня конкретика у вигляді відповідей на питання, що нас, оперативників, турбували: з чим, власне нам доведеться боротися, та головне - як саме?!
Дещо упереджуючи події, скажу, що саме цій міліцейській службі, що її було щойно створено, в Україні поталанило. Оскільки у масштабах республіки її очолив капітан міліції Кравченко Юрій Федорович. Саме той, що згодом став Міністром внутрішніх справ вже незалежної української держави.
Втім, допоки нам, чотирьом „борцям із наркоманією” належало, перш за все, зрозуміти, як з нею боротися в принципі. Як то кажуть, знову ж-таки, міліціонери-практики – „куди бігти та за що хапатися”. Зрозуміло, що питання та завдання рівня „перекриття постачання наркотиків”, „розгрому лабораторій”, або, як модно казати зараз, „протидії наркомафії” тоді не стояли. Та й не було, відверто кажучи, тоді на нашій території ані міжнародних каналів, ані лабораторій, ані мафії, що ними керувала б. Було інше...
Тут, перш за все необхідно зробити один, вкрай важливий відступ. Стосовно психології, та, як наслідок, нашого сприйняття певних речей та явищ. Наше відділення, як я вже казав, було утворене із сищиків. Тобто – тих людей, що звикли мати справу зі злочинцями. Тими, хто крав, грабував, скоював розбої, а часом – і вбивства. З такими „фруктами” нам все було зрозуміло: вдерся до чужого помешкання – крадій! Відібрав гаманця, погрожуючи ножем – грабіжник! Штрикнув людину тим тики ножем на смерть – вбивця! Але ж ці, що колють собі до вен якусь гидоту, або смалять траву, котра смердить до нестями... Що ж вони – теж злочинці?! Так вони ж самі собі шкодять! Якісь пришелепкуваті...
Ми, здорові, нормальні чоловіки, що були зайняті правильною та потрібною людям справою, ставилися до наркоманів суто як до хворих людей. Коли бажаєте – із якимось хворобливим, огидливим жалем. І тому, не брехатиму – якось не могли ми сприймати всерйоз за загрозу для суспільства ані самих людей, котрі були пов’язані із вживанням наркотиків, ані ту ситуацію, що була тоді навколо них.
Втім, не так вже й багато часу ми згаяли, аби всерйоз поринути до реалій, осмислити інформацію, що її надали нам різні структури (як ви розумієте – таку, що не підлягала широкому розголосу). А також – зіставити звіти та інші дані, що ми їх отримали від власних колег з інших служб та підрозділів, і дійти вірного висновку. Зрозуміти – що наркоманія, це, достеменно, надзвичайно