Перехрестя долі, стр. 104
Більш, як десять років тому спеціалістами науково-дослідницького інституту Міністерства внутрішніх справ України за безпосередньої участі розшуковців-практиків і співробітників міліцейської „Спецтехніки” було розроблено новий, оригінальний спосіб маркування предметів антикваріату.
Промаркований таким чином антикваріат чи то витвір мистецтва „ловився” під час спроби вивозу на митниці дуже просто. Зловмисники можуть намастити хоч сто шарів фарби, намагаючись видати старовинне полотно за сучасну мазню, полотно відгукнеться, варто його лише розмістити під спеціальний датчик, котрий можливо встановити на будь-якому митному посту. На жаль, причина того, що цей проект залишається на стадії розробок та експериментів є дуже простою – відсутність коштів для його впровадження. І, загалом, потрібно було не більш як 400 тисяч гривень! Для порівняння - страхова вартість тих таки картин Глущенка на початку двотисячного року складала п’ятсот – шістсот тисяч гривень. Що ж казати про шедеври світових майстрів на кшталт Рембрандта чи-то Караваджіо? Чи мають сенс такі „заощадження”? Чи це державницьке ставлення... Питання, гадаю, риторичні.
Інші „новини за темою” теж не сприяють оптимізму – нещодавно було скоєно напад на Національний музей-заповідник імені М.В.Гоголя, що знаходиться с селі Гоголево Шишацького району Полтавської області. На 45-річного охоронця, котрий здійснював обхід території, напали троє чоловіків в масках, нанесли йому тілесні ушкодження та зв’язали. Потому зловмисники вдерлися до приміщення, з котрого забрали шість книг 18-19 століття, акварельний портрет та карикатуру (факсиміле). Розшук, як то кажуть, триває...
Інше ж інформаційне повідомлення в мене особисто не викликає нічого, окрім відрази. В Києві затримано двох співробітників Державної служби охорони, котрі в травні 2016 року, перебуваючи за викликом у помешканні клієнта ДСО – журналіста, викрали звідти колекцію монет, котру потімнамагалися збути за 200 тисяч гривень. Цього ганебного факту я навіть не хочу коментувати.
Сьогодні до усіх „старих” проблем у царині збереження культурних, художніх та антикварних цінностей в Україні, додалася ще одна, й чимала. Наша держава не в перший раз знаходиться на стадії великого історичного зламу, коли старе повинно поступитися місцем новому. Але ж не повинно бути так, що все старе – потрібно викинути на смітник. В нас же все доволі часто робиться без міри та краю. До того ж, цим користуються люди, що є нечистими на руку, котрі за „димовою завісою” чергових гасел прокручують свої брудні справи та наповнюють власні кишені. З подібним ми вже стикалися. Музеї, що їх було організовано в системі МВС за радянських часів, з часом були просто розорені. І зробили це люди з-поміж тих міліцейських керівників, котрі просто стали на шлях крадійства. Наведу конкретний приклад – міліцейський музей в Луганській області. Прибувши 1994 року до Луганської області, ми виявили, що музей, котрий існував в обласному УВС, було знищено. В той-таки час ветерани міліції звернулися з листом, у якому піднімалося питання: „Куди подівся музей?” Не варто вважати, що експонувалися там лишень пожовклі папірці, зачовгані чоботи та іржавий Наган. Там знаходився золотий портсигар Ворошилова, була в експозиції і особиста зброя Пархоменка – героя Громадянської війни. І золотий годинник товариша Будьонного там був, і теж невідомо куди зник... І тодішній начальник УМВС України в Луганській області Юрій Смирнов дав команду порушити кримінальну справу за даним питанням, до речі, не для вигляду та не для „галочки”, а розпочати її розслідування. До суду та в’язниці справа, на жаль, не дійшла, але людям хоча б показали, що безкарно розкрадати історичні цінності, нехай навіть такі, що належать „учорашнім” героям, не можна.
Сьогодні у нас декомунізація. Деякі стенди та експонати з залів музеїв потрібно прибрати. Але вони повинні бути саме надійно сховані до запасників, а не викинуті, чи то розкрадені. Хоча б тому, що сьогодні прапор заводу коштує від двох до п’яти тисяч доларів. А орден, котрим завод було нагороджено, разом із грамотою – ще більше. Це теж цілком конкретна історична цінність! Я вже не кажу про ордени військових частин та з’єднань, тут і мова не може йти про переведення всього на суми в тій чи іншій валюті. Це – пам’ять! Це – реліквії, котрі наші пращури оплачували своєю кров’ю, до того ж – в самому прямому сенсі цього слова.
Ким же будуть нащадки, коли дозволять, щоб усі ці реліквії потрапили до рук злочинців та ділків „чорного” антикварного ринку?!
ЗЛАМАНІ ГОЛКИ
Розпочинаючи розмову про ту, без перебільшення, запеклу боротьбу, що її українська міліція вела з таким страшним не лише кримінальним, але і соціальним злом, як наркоманія, необхідно, перш за все, згадати, як саме ця боротьба розпочиналася..
Повертаючись думками в минуле, хочу сказати, що в СРСР безліч потворних явищ, що вони були повною мірою притаманні світові капіталу, котрий „загнивав” (або, коли бажаєте – країнам розвиненої західної демократії), „не існувало”. Тобто – „не існувало” в якості проблем та кримінальних проявів, що їх було визнано на офіційному рівні. Втім, аж ніяк не могло буди у країні, що збудувала „розвинений соціалізм”, та посилено готувалася зробити крок до світлого комуністичного „завтра”, проституції, наркоманії або, скажімо, організованої злочинності! Ці „родимі плями капіталізму” категорично не вписувались до тієї красивої картини життя на „одній шостій суші”, що її нам щоденно малювали газета „Правда” та програма „Час”.
Звичайно, співробітники міліції, перш за все, як люди, котрі постійно на практиці стикалися із „зворотнім боком” цієї глянцевої картинки, розуміли та знали напевно, що це, м’яко кажучи, не зовсім так. Що, скажімо, деякі речі, що їх з великою огидою демонструють у програмі „За рубежем” відбуваються не лише у Західній Європі,