Перехрестя долі, стр. 103
На момент нашого прибуття, як я вже казав, картини були в Харкові та повною ходою відбувалося їх описування за участю слідчого. І „безцінну” брошку теж, варто було нам з’явитися, потягли на експертизу. Ось тут і виявилося таке, що сміх, та й годі! Виявилося, що ніяка вона не платинова, а срібна, і стоїть в ній скло, а ніякий не діамант. Професор вважав себе багатою людиною, а з’ясувалося, що він є власником простенької брошки московського виробництва зі склом.
На цьому історія не скінчилася. До кримінальної справи в якості речових доказів картини долучати не стали, оскільки справу було відправлено для подальшого розслідування до міста Ленінграду – за місцем, так би мовити, основної діяльності бандитів. До певного часу картини залишалися на зберіганні у карному розшуку.
Місяць по тому мене було призначено заступником начальника управління карного розшуку Харківської області. І ось, одного чудового дня начальник розшуку дає мені команду: усі до одної картини гарненько розставити в моєму кабінеті на стільцях, оскільки очікується приїзд високоповажних гостей.
Прибули особисто начальник обласного управління міліції генерал Олександр Бандурко, ректор Харківського юридичного інституту Василь Тацій, і, звісно, Володимир Сташис. Володимир Володимирович дуже докладно розповів про кожну картину – що це за робота, що за художник, потім ми під розпис передавали полотна законному власникові, як казав один видатний лідер – „із відчуттям глибокого задоволення”.
По закінченню, так би мовити, офіційної частини, Сташис залишився на декілька хвилин в моєму кабінеті, потис мені руку і дуже щиро подякував. А потім додав: „Якщо в тебе виникнуть питання стосовно юридичного інституту – приходь.” Можу сказати, що на цей час інститут я вже закінчив, але досить велика кількість оперативних працівників харківської міліції після нашої розмови з Володимиром Володимировичем успішно вступили до цього інституту, переважно на заочну форму навчання, і не менш успішно його закінчили.
Що тут ще додати? Хіба лише те, що після смерті чудової людини – Володимира Володимировича Сташиса, всі картини з його колекції було передано до музеїв. Люди того покоління, тої, сказати, формації, все-таки ставилися до картин та інших цінностей, як до предметів мистецтва, вважаючи, що мистецтво належить народу.
На завершення розмови про збереження національного надбання України, котре має бути безумовно, захищене правоохоронцями, які б там шеврони на формі не були, виникає питання: „А що змінилося в нашій країні з тих часів, до яких належать випадки, що я навів вище?”
В кінці дев’яностих - на початку двотисячних років однією з головних проблем була слабка захищеність місць зберігання культурних та історичних цінностей, низький рівень їхньої охорони. Можу процитувати один з аналітичних оглядів того часу, що був присвячений цій темі:
„...Матеріальна база більшості музеїв, умови зберігання колекцій, знаходяться в незадовільному стані, приміщення 41 музею не відповідають вимогам технічної укріпленості для надійного зберігання цінностей, ще в 30 музеях засоби охоронної сигналізації потребують негайного ремонту. Відсутність коштів не дозволяє утримувати існуючу систему охорони музеїв. Заборгованість за послуги, що були надані підрозділами Державної служби охорони при МВС України вже перевищила два мільйони гривень. З цієї причини не введено 43 міліцейські та 27 сторожових постів та маршрутів, що передбачені угодами...”
Чи зникла ця проблема на сьогодні? Навряд чи. Більш того, з урахуванням підвищення цін і тарифів, що відбуваються сьогодні, на ту ж електроенергію, варто очікувати не покращання, а , скоріш, погіршення „надійності охорони цінностей”. Якщо вже десять років тому музейні співробітники волали про катастрофу, що насувається, то що їм казати зараз?!
Раз у раз лунають гучні кримінальні історії щодо викрадення в нашій країні цінних предметів культури та мистецтва. Іноді їх, доклавши величезних зусиль, вдається знайти, врятувати, повернути на Батьківщину – як це було з картиною „Поцілунок Іуди” пензля видатного Караваджіо, що її було викрадено з музею Одеси. Зловмисники викрали картину через недостатню охорону експонатів. Зі слів тодішнього начальника управління Державної служби охорони Одеського ГУМВС Олександра Івановського, музей „не мав, практично, жодної системної охорони”. Уночі в музеї знаходився лише один охоронець, а на вікнах були відсутні грати. Сигналізацію там було встановлено ще 1996 року, і складалася вона з акустичних датчиків на віконному склі, котрі вмикали сирену лише за ушкодження скла. В даному випадку зловмисник не розбивав скло, а відчинив вікно, і сигналу на пульт охорони не надійшло. Полотно було вирізано з рами у найгрубіший засіб. Його приблизну вартість згодом було оцінено у сто мільйонів доларів. Співробітники МВС України разом з німецькими колегами змогли вийти на слід викрадачів лише за два роки після скоєння злочину. П’ятьох злочинців, троє з яких були громадянами України, було затримано в Німеччині. В Україні також було заарештовано низку осіб за підозрою у співучасті в цьому злочині. Картину було повернуто в Україну 2010 року.
Минув не один рік. Суд у цій справі триває до сьогодні. Головне – картину, що серйозно постраждала під час перевезення її викрадачами, немає змоги не те, що повернути до експозиції музею, звідки її було викрадено, але навіть доправити на реставрацію. І так триватиме доти, доки вона залишається в якості речового доказу у нескінченій судовій справі. До того ж одразу після повернення полотна пішли чутки про те, що це – ніякий не Караваджіо, а лишень копія, що її було створено одним з його учнів за десять років по смерті майстра. Відповідно, й коштує вона вполовину менше.
А де зараз знаходяться чотири картини українського імпресіоніста Миколи Глущенка – „Вітрила на морі” 1951 року, „Дніпровські далі” 1937 року, „Село коло річки” – 1951 року і „У риболовецькому колгоспі” – 1952 року, котрі зникли не з народного музею в селі, а з будівлі Кабінету Міністрів України? В серпні 2001 року їх було передано до Кабміну для експозиції і, як наслідок, дві з них було замінено на підробки, а дві взагалі „розчинилися”. Обіцянки щодо розкриття цієї справи, встановлення винних, лунають вже не один рік, але далі обіцянок справа не рухається.
Правду сказати, у справі захисту і охорони культурних цінностей переважна кількість проблем аж ніяк на залежить від правоохоронних органів, але суттєво ускладнює їх діяльність. Коли відбувається крадіжка чергового безцінного раритету, особливо - не з державного музею, а з приватної колекції, ті, кому доводиться вести пошук втраченого, стикаються з