Перехрестя долі, стр. 102
Нічого нам більше не залишалося, як „колоти” тамбовських бугаїв. А ті – не піддаються! День мовчать, два мовчать, і третій теж. Ані розробка не дала нічого, ані жодні інші оперативні комбінації. І навіть з обшуком до них не завітаєш, аби знайти докази, завдяки котрим було б можливо їх притиснути! Самі „тамбовські”, тут ошивалися не знати де – шукай тепер, по яких „хазах” та „малинах” вони ночували, гастролери чортові! Спілкуватися з ними було не те, що важко, а, практично, неможливо. Здорові, наче бугаї, і розумовий розвиток, напевно, такий самий. Вирушив я, пригадую, до них на перший допит до ІТТ. Одночасно мені якраз і камеру з-під Леніна продемонстрували. Я перейнявся – і на допит. Для бесіди зі мною їх приводили по одному, я тільки встигав дивуватися: матінко рідненька, один гарніший від іншого! З першим балкали-балакали, а він, як мені видається, взагалі не зрозумів, про що, власне, йдеться. Цілковитий нуль! Намагаюся достукатися до другого – наче об стіну горохом! Третій виявився найдрібнішим з-поміж усіх. Міркую: „Може, хоч з ним щось вийде?” Я й так до нього підступаюся, і з іншого боку, а результат такий самий, як і з попередніми двома. Для того, аби ви мали уяву, які то були „генії” , наведу конкретний приклад. Ось він мені торочить: „Не були, не знаємо! З Модорським не знайомі, перший раз про нього чуємо”. Я тоді запитую: „Навіщо ви туди пішли, в той під’їзд, де ми вас злапали?” А він спокійнісінько відповідає: „По паспорти.” „А хто повинен був принести паспорти?” Він: „Модорський...” „То, отже...?!” „Ні, ми Модорського не знаємо, але це він повинен був принести паспорти.” І що ти йому, довбуру, на це відповіси?
Рятувало ситуацію те, що я у розпачі, вирішив діяти нелогічно, а за допомогою хитрощів, із застосуванням, як в їх же середовищі кажуть „розводу”. Тут треба зазначити, що коли у розпорядженні місцевих оперів опинилися фотокартки цих „орлів”, вони швиденько їх пред’явили всім, хто постраждав від нерозкритих розбоїв. Багато хто з потерпілих їх впізнав – із великою радістю. Шістнадцять епізодів таким чином набралося. Знову-ж таки, речові докази - та ж шуба, фотоапарати, та інші речі. Все це дозволяло говорити про успішне розкриття ленінградською міліцією цілої низки розбійних нападів на громадян. Треба зазначити, що на цьому ґрунті колеги спалахнули до нас неймовірним коханням, а по цьому поміркували, і заявили: „Ми вам цих урок не віддамо! По-перше, вони громадяни Росії, а, по-друге, тут вони більше накоїли. Що там у вас – одна справа? Висилайте її нам, ми розберемося!” Воно, можливо, і слушно – у них речові докази шафами, а у нас – однісінька брошка. Але ж картини потрібно повернути. За будь-яку ціну! Ось мене й надихнуло.
Останньому з цих хлопців, я з максимально суворим і грізним виглядом заявив: „ Тобі каюк! Вляпався ти так, що і в жахливому сні не примариться!”. А він мені так ліниво: „Це ж чому начальник?” Ось тут я і виклав на стіл свого головного козиря! „ А тому – кажу, не з Росії я, а з України. Ось, дивись – в мене і посвідчення зовсім інше!” (А тоді дійсно в росіян залишалися ті самі, пам’ятні по Союзу „червоні книжечки”, а ми, в якості службового посвідчення, мали вже пластикові картки, жовто-блакитного кольору, з державним гербом і написами на українській мові.) І почав я йому змальовувати жахіття українських СІЗО і „зон” для росіян, котрі я щойно вигадав особисто для нього. „Там тобі і те, там тобі і це, там тебе і так, там тебе і сяк!” Мабуть, що надто я розійшовся. Дуже яскраво змалював, що очікує на простого тамбовського бандита в закладах виправно-трудової системи сусідньої держави. Зламався він, і „поплив”. „Не хочу, начальник, на Україну, не поїду! Що я там не бачив! Бажаю, щоб мене тут судили, зізнаюсь у всіх шістнадцяти розбійних нападах, і в сімнадцятому зізнаюсь – цьому вашому. Але нікого більше на Україні ми не грабували! Один раз пограбували – і все, поїхали.”
На картини ж, звісно „навели”. Але наразі питання полягало не в цьому, а в тому, де картини зараз. Зізнається: картини „скинули” до Москви, і вже звідти повинні були вивозити за кордон. Ось і маємо! Кінець кінцем, „розколоти” та нормально допитати вдалося всіх трьох. Щоправда, таким самим чином – із демонстрацією „іноземного” посвідчення та погрозами „депортації” в Україну. Інших фігурантів за моєю методикою допитував вже слідчий. В ІВС я вже не навідувався – камеру Леніна побачив, чого ж іще. І ось, всіх допитали, і все записали. Тепер терміново потрібно їхати до Москви, вилучати картини.
Зателефонував я до Харкова, заступнику начальника УКР області Сергію Петренку, розповів все, як є, задиктував адреси, на котрих зі слів затриманих, зберігалися полотна. Справа в тому, що вони повинні були особисто вивозити картини за кордон. Тут, в Ленінграді вони мали отримати лише самі паспорти, а вже потім їхати до Москви, і звідти, зі здобиччю вирушити на Захід. Проблема полягала в тому, що коли вони до визначеного терміну не з’являться в Москві, картини будуть переховані в іншому місці. І от тоді – шукай-гукай.
Все ми встигли. Оперуповноважений Микола Рубіс з групою співробітників із Харкова виїхали до Москви практично одразу після мого дзвінка. А на ранок пов’язали тепленькими всіх „мистецтвознавців”, котрі сиділи там з цими картинами і готували їх до відправлення. Всі картини вилучили! Всі шістнадцять одиниць, як одну, й урочисто доправили до Харкова. Щодо нашого повернення, то таким тріумфальним воно не було – з трофеїв ми мали лише протоколи допитів та брошку на білизні. До того ж – геть без грошей. Було нас четверо, в одному купе розмістилися, взяли в дорогу хліба і якусь там ковбасу, а ось на простирадла