Перехрестя долі, стр. 101

Почали з ним розмовляти в приміщенні ІВС. Слід сказати, що в’язниця „Великого будинку” знаходилася всередині самої споруди. І була не просто старою, а старшою за сам „Великий будинок”, що його було збудовано на місці, де і до цього знаходився окружний суд, в котрому, звісно, були приміщення для утримання засуджених та тих, хто перебуває під слідством. Місце, так би мовити, з багатою історією – специфічного характеру. Що там казати! Мені також продемонстрували камеру, в якій утримували Ульянова-Леніна після якихось там революційних подій. Не довго він там сидів, а все ж таки! Камера ця в них була на кшталт музею, хоч і для досить обмеженого кола відвідувачів. Ленін Леніним, але кого ж туди водитимеш зараз, коли навкруги зеки махрові? Самі в цій внутрішній в’язниці ми і спілкувалися з Модорським. Довелося з ним, звісно, пововтузитися, надто слизьким він виявився. Але ту вже йому вивернутися було незмога – під тиском доказів (особливо – тієї ж шуби, котру ми, звісно, доправили до Ленінграду) він почав давати свідчення. Найцікавішим для нас моментом в тих свідченнях було те, що ось буквально наступного дня він повинен був передати документи на виїзд за кордон цілому гурту представників тамбовського злочинного угруповання. Тоді Тамбовське ОЗУ тільки з’явилося в Ленінграді і вело запеклу боротьбу з місцевими представниками злочинного світу за поділ сфер впливу.

„Наша” група скоювала, переважно, розбійні напади на помешкання, і віддавала перевагу людям, котрі займалися антикваріатом. Ще раз підкреслюю, що прибуття Модорського до Харкова, і „випадкове знайомство” в кафе випадковим аж ніяк не було. Володимир Сташис, як колекціонер, був відомий в певних колах – факт незаперечний. Надто вже цікавою і рідкісною була колекція, що йому належала.

Зустріч, котру нам „здав” Модовський , повинна була відбутися, як я вже казав, наступного дня. Але досить неприємним для нас був не час до зустрічі, котрий швидко спливав, а її місце. Керуючись названою адресою, ми зрозуміли, що недарма злочинці призначили її саме там. Щоб зрозуміти зміст проблеми, потрібно розуміти специфіку старих пітерських споруд і дворів. Недарма останні називають „колодязями”. Замкнений з усіх боків простір, труби-підворіття, що вигинаються в непередбачуваних напрямкам, під’їзди, котрі нерідко мають навіть не по два, а по декілька виходів... Кращого місця для того, аби страхуватися від засідки, спекатись переслідування, „рубати хвости” і не вигадаєш. І, наскільки все прекрасно для злочинців, настільки ж незручно для нас – ані людей приховано підвести, ані розвідку розставити непомітно. Адже, в обличчя їх ми не знаємо, а „красунчика” твердо вирішили з собою не брати – не вистачало, щоб під час метушні він дременув, чи то гірше – попередив спільників самої невдалої миті.

Виходячи з таких обставин та міркувань, вирішили церемоній не розводити – щойно „тамбовські” з’являться, переводити операцію до активної фази. Тобто – брати одразу. Поїхало туди п’ятеро місцевих міліціонерів, і ми свого каратиста, звісно, прихопили. Як виявилося – недарма. У вказаному дворі на нас очікували три такі бугаї, що виникало бажання малювати з них плакати про користь спорту. І бігати вони, як виявилось, не дивлячись на поважну статуру, вміли дуже прудко – почали їх затримувати, а вони пирскнули хто вгору, хто донизу, а хто сходами під’їзду. Наздогнати ми їх наздогнали, а що з того? Запам’яталася мені ця картина надовго - два ленінградські оперативники повисли на руках у бандюги, а подужати не можуть. Здорові, чорти! Але тут своєчасно з’явився наш Сашко. Три удари – троє лежать. Клацнули кайданки. Взяли...

Найцікавіше, що пригоди на цьому не скінчилися. Не встигли затриманих доправити до „Великого дому”, як один з них спробував розбити вікно і вистрибнути з четвертого поверху. Правду кажуть, що сила – розуму могила. В деяких випадках так воно і є. На що він, дурень, сподівався?! Адже скло там товстелезне, наче в банкові, якщо й не товстіше, ще з часів Берії - спробуй-но розбий та вистрибни! Навіть коли ти з кабінету і вискочиш, то яким же чином ти, пришелепкуватий, потрапиш назовні? Сам не вийдеш, потрібно, аби тебе хтось виводив. Розсахнувся наш „втікач” на цьому склі, наче комар на лобовому склі автівки, та й ввалився назад до кімнати. Як же йому раділи! Як тепло приймали його місцеві оперативники в свої чіпкі обійми!

Варто сказати, що не „кололися” ці бугаї взагалі. Модорський, до речі, теж з каяттям попустився, щойно минув перший переляк. Та з ним хоч щось виходило. До речі, в цьому напрямку нам дуже допоміг дзвінок особисто від Сташиса. Він згадав, що під час нападу було викрадено брошку, що її було зроблено з платини, з великимдіамантом. Оскільки тамбовські здоровані взагалі не „кололися”, ми впритул почали працювати з „красунчиком”. І – спрацювало! Виявилося, що він теж брав участь у пограбуванні та розбої. В той час, коли дівчину будо зв’язано та запроторено подалі, і бачити його вона не могла, він теж заходив до квартири. Саме тоді він і поцупив цю брошку, звісно, не доповідаючи про це подільникам! Але ж і нам про це нічого не розповідав, мерзотник, до останнього! Тепер, коли ми про брошку знали все, варто було навідатися до нього в гості, тобто – здійснити в квартирі обшук. Але брошка – це не картина, спробуй знайди... Коли ми приїхали на обшук, я сказав співробітникам: „Зривайте все – підлоги, шпалери, шукайте брошку”. І спрацювало! Модорський, що був там присутній, видав брошку сам. Приховано її було в одному з слоїків для крупи. Гадаю, що коли б він сам не видав її – то шукали б ми і досі. Квартира ця була захаращена до жаху.

Так ось щодо брошки... Правду кажучи, там і дивитися не було на що – трохи менша за стандартну кулькову ручку, тьмяна. Так, білий метал... Але ж я не можу визначити – чи то срібло, чи то платина. Посередині великий білий, прозорий камінь. Я нашому, українському слідчому кажу: „Защепи її на білизну, та й ходи так. Бо