Выборка по метке: "Советская классическая проза". Страница 37

Герои романа — деятели медицины, ученые и рядовые врачи. В центре внимания автора — любовь Гульшагиды и Мансура, любовь необычная, но прекрасная и торжествующая.

Песня синих морей — роман-легенда, в котором автор рассказывает о подвигах моряков в годы Великой Отечественной войны, о славе советского народа. В романе есть легенда о Песне синих морей . Давным-давно, когда свершались первые кругосветные плавания, люди открыли далекие материки, острова, солнечные побережья. Имена великих шкиперов и мореплавателей высекли на бронзе памятников, все их знают. Только имена матросов были забыты. Тогда матросы сложили Песню синих морей . Бродит она в. морях, среди волн, вместе с бродячими ветрами. Матросы завещали ее потомкам. Но услышать ее может лишь тот, кто искренне любит море и службу на нем, кто чист сердцем, чья слава не возвышается над общей славой морского братства. Легенда живет, она продолжается в мужестве наших моряков.

Действие романа происходит в военное время на востоке страны, где развертывается новое строительство, прокладывается новый нефтепровод. Проектирование трассы, новые инженерные решения в противовес старым, соблюдение экономических интересов страны - это те вопросы, которые на мирном поприще отстаивают бывшие фронтовики. 

Один з найкращих романів Олеся Гончара. В ній описуються події другої світової війни та так-зване «фронтове кохання» . Книга є в певній мірі автобіографічною, бо головний герой переживає на фронті теж, що і автор під час служби. Зараз серед критиків ідуть суперечки чи є цей роман актуальним, але кожен читач повинен вирішити це особисто для себе. «Прапороносці» - це книга про справжню честь, справжню дружбу та справжнє кохання.

Олександр Терентійович Гончар (Олесь Гончар) (3 квітня 1918, Ломівка — 14 липня 1995, Київ) — український радянський письменник, літературний критик, громадський діяч. Лауреат Сталінської премії (1948), перший лауреат премії імені Тараса Шевченка (9 березня 1962), голова Спілки письменників України (1959—1971), академік НАН України (1978). Видані протягом 50-х років книги новел «Південь» (1951), «Дорога за хмари» (1953), «Чари-комиші» (1958), повісті «Микита Братусь» (1951) і «Щоб світився вогник» (1955) присвячені мирному життю людей, важливим моральним аспектам їхніх взаємовідносин, а романна дилогія «Таврія» (1952) і «Перекоп» (1957) — історико-революційній проблематиці. Серед них — романи «Тронка» (1963), (в грудні 1964 передав у бібліотечний фонд грошову винагороду Ленінської премії, присудженої йому за роман «Тронка»), «Собор» (1968), «Берег любові» (1976), «Твоя зоря» (1980), повість «Бригантина» (1972), новели «Кресафт» (1963), «На косі» (1966), «Під далекими соснами» (1970), «Пізнє прозріння» (1974) та ін.

Олександр Терентійович Гончар (Олесь Гончар) (3 квітня 1918, Ломівка — 14 липня 1995, Київ) — український радянський письменник, літературний критик, громадський діяч. Лауреат Сталінської премії (1948), перший лауреат премії імені Тараса Шевченка (9 березня 1962), голова Спілки письменників України (1959—1971), академік НАН України (1978). Ще безтривожно ходять по місту ті, які вмиратимуть на рубежах, ітимуть в оточеннях, горітимуть у кремаційних печах концтаборів, штурмуватимуть Будапешт і Берлін; ще стоїть на узвишші посеред міста сірий масивний БЧА — Будинок Червоної Армії, де згодом на місці, розчищеному від руїн, буде запалено вічний вогонь на могилі Невідомого солдата. Ще все як було. Ще — розбрівшись з самого рання по парках, по бібліотеках, позабиравшись у спорожнілі аудиторії на факультетах — сидять над конспектами студенти, готуються до останніх екзаменів.

Олександр Терентійович Гончар (Олесь Гончар) (3 квітня 1918, Ломівка — 14 липня 1995, Київ) — український радянський письменник, літературний критик, громадський діяч. Лауреат Сталінської премії (1948), перший лауреат премії імені Тараса Шевченка (9 березня 1962), голова Спілки письменників України (1959—1971), академік НАН України (1978). Людське життя. Воно як свічка: дмухнув вітер, і — вгасла. Тільки ж одна од першої до останньої хвилини присвічувала людям до праці, побіля неї майстрували колиску, розчісували косу, писали вірші. Інша підпалила сусідові стріху. А ще інша — прокуріла десь у глухім кутку і здиміла, не віддавши нікому жодного променя.

  Олександр Терентійович Гончар (Олесь Гончар) (3 квітня 1918, Ломівка — 14 липня 1995, Київ) — український радянський письменник, літературний критик, громадський діяч. Лауреат Сталінської премії (1948), перший лауреат премії імені Тараса Шевченка (9 березня 1962), голова Спілки письменників України (1959—1971), академік НАН України (1978). Сторожке, крутолобе зайшло, стало перед учителями, прикрившись недоброю скривленою осмішкою. "Ану, що ви мені зробите?" В щілинах очей виклик, з губів не сходить посмішка, напружена й мовби далека. В усій постаті зухвальство, удавана веселість, бравада самозахисту. А під цим вдаваним вловлюється прихований біль, насторога, нервове жування чогось найгіршого. Звідки, з яких блукань, з яких горювань принесло воно сюди свою упередженість і цей упертий затаєний спротив?

Олександр Терентійович Гончар (Олесь Гончар) (3 квітня 1918, Ломівка — 14 липня 1995, Київ) — український радянський письменник, літературний критик, громадський діяч. Лауреат Сталінської премії (1948), перший лауреат премії імені Тараса Шевченка (9 березня 1962), голова Спілки письменників України (1959—1971), академік НАН України (1978). У бiлi, слiпучi днi весни чи раннього лiта дiвчата з мiсцевого медучилища проводять на територiї фортецi, заняття з протиповiтряної оборони. З ношами, у важкому спецодязi, з сумками Червоного Хреста через плече, розсипавшись по замковому пустирищу, юнi медички з смiхом долають уявну радiоактивну зону, долають учбову смерть i все когось рятують, рятують, рятують...