Жесть, стр. 7

— І що ви там з нею робитимете?

— Вияснім обстоятєльства єйо пропажі, родітєлєй іскать будєм.

— Вночі?

— Ето вряд лі… Утром, єслі слєдоватєль прідьот. Адрєс називайтє.

Я дивлюсь на Машу. І скидаю голос із лінії.

— Ну що? — пита Валентина.

— Нічо… Залишу малу в себе.

— А міліція що?

— Сказали, пришлють наряд, заберуть до дитячої кімнати. А розбиратися вранці будуть.

— А ти що?

— Нічо… Адресу не назвав і трубку кинув…

— Який же ти все-таки придурок, — зітхає Валентина, мабуть, міркуючи про те, посадять мене чи ні, а якщо посадять, то чим їй тоді займатись у методичний день.

Я обережно вкриваю малу пледом, вимикаю ящик і йду до іншої кімнати, прихопивши віскар.

Ранок починається з голосу Валентини:

— Альо, ти мене чуєш?… Дівчинка ще в тебе?

— У мене, — сонно бурчу я. — Де ж їй дітись?

— Райвно на вухах, — звітує Валентина. — Цілий день її вчора шукали. Знаю, з якої школи. Знаю, хто батьки. Так що давай, вези її до нас. І по дорозі думай, як відмазатись, бо міліція точно буде…

— Я що, зробив щось не те?

— А ти спробуй доведи їм…

— Доброго ранку, мала, — кажу я.

Та сонно тре кулаками оченята й поправляє пов’язку.

— Доброго, — зітхає вона.

— Слухай, я тут твоїх батьків знайшов, без міліції…

Німа сцена.

— То що? — питаю.

— Нічо, — каже вона.

— Ото й добре, — розводжу руками. — Додому повернешся, до батьків.

— У мене злі батьки…

— Як це? — спросоння не в’їжджаю я.

— Ну, вони п’ють і б’ються…

— Значить, ти все згадала?

— Та я, — каже вона, — нічого й не забувала, якщо чесно…

— Втекла?! — не можу повірити я.

— Угу, — винувато киває вона.

Знов німа сцена.

— Чого ви мовчите? — питає вона потому.

— Ну, просто не знаю, що сказати…

— Та ладно, — зітхає вона якось приречено. — У вас печиво ще є?

Я мовчки пензлюю на кухню за печивом. Затамовую подих, ніби під час пірнання. Навіть без інгалятора.

2010

Краків (Вілла Деціюша)

Бутси

— Та ну, — каже Жора, — ходім, у них є настільний футбол.

— Чувак, завтра на уроки, вставати о п’ятій.

— Дві баби, настільний футбол, — канючить Жора.

— Їдь сам.

— Та стрьомно самому, — зізнається Жора й поправляє свої ботано-айтішні окуляри, — ще зґвалтують…

Я дивлюсь на Жору: як справжній кінчений айтішнік, він і так виглядає зґвалтованим. Дивлюсь на нього й… погоджуюсь. Жора миттю бере бомбілу на старих жигулях, і ми їдемо в маркет. Бомбіла має сентиментально-педагогічний настрій. Спершу розказує про свою доньку, що вигнала його з дому. Потім про те, що він уже третю ніч ночує в машині. А далі вчить нас, як жити. Мов, нормально в цій країні існувати не можна.

— Треба красти, — авторитетно заявляє він. — От ви, молодьож, крадете?

— Угу, — буркає Жора, — щодня.

— Балабол, — посміхається бомбіла.

Тоді я дістаю з кишені швейцарський ножичок, відкриваю лезо й серйозно так кажу:

— Отєц, ну, всьо, відкатав. Зара так тіхо стаєш на аварієчки й пішов зі свого транспортного срєдства.

Бомбіла повертає до мене голову, кліпає вицвілими, мов старий настінний килим, очима, і вони тієї миті справді нагадують аварійки авто. Потім він дивиться на мою перочинку глузливим поглядом, пронизливо ірже, як кінь, і… в’їздить у дупу старезному облупленому тролейбусу. Якийсь час сидимо мовчки, аж доки з-за тролейбуса не виходить розлючена баберя в ядучо-зеленій безрукавці. В одній руці в неї монтировка, в іншій — пачка дрібних грошей, зібрана за робочий день. Пачкою грошей вона вимахує, як стягом якоїсь власної держави, а монтировка… Ми з Жорою випадаємо з жигулів і по-спринтерському відбігаємо метрів на двадцять. Бомбіла тим часом вистрибує з-за керма й починає завзято оборонятись, здебільшого позиційно, бо для успішної боротьби йому бракує кілограмів сорок. Урешті-решт водійка тролейбуса його ловить, бере жужмом, відриває від землі й пробує кинути. Бомбіла натомість чіпляється за неї так, як чіпляються за життя, тому вони вдвох незграбно падають на проїжджу частину. Водійка розсипає зароблені гривні, й ті, підхоплені травневим вітерцем, розлітаються на всі боки, мов зграйка наполоханого малька. Водійка, ясна річ, згори, бомбіла — знизу…

Решту шляху ми долаємо пішки й мовчки. Совість гризе мене, як бобер березу. Жора нервово гризе нігті. Аж ось, нарешті, й потрібний будинок. Вилазимо на четвертий поверх. Жора нервово дзвонить у двері. Нам відкриває товстуха із загіпсованою рукою. На губах — яскрава помада, на переніссі — окуляри на зразок Жориних. Така собі любителька пончиків і енциклопедії Брокгауза-Єфрона.

— Знайомся, — каже Жора, — це Поля.

— Привіт, Поля, — кажу я.

Поля видає якийсь дивний звук, напрочуд легко підстрибує й висне мені на шиї, добряче грюкнувши гіпсом по потилиці. Висне, цілує в щоку, ніби сестра брата, який вернувся з війни. І хоч я згинаюсь під її вагою, Поля не хоче мене відпускати. Так і стою рачки, витріщившись на Жору й дослухаючись до гудіння в голові. Жора — ще той мудак: накладаючи на життєві схеми свої вигадливі скрипти, втрачає до нас інтерес і йде собі в квартиру. Пауза стає загрозливою. Я напружуюсь, мов штангіст перед становою тягою, із хрускотом у хребті розпрямляюсь і таки відриваю Полю від підлоги.

— П-о-л-я, — вичавлюю із себе.

— Ась? — шепоче вона.

— Ти кльова…

— Правда? — вона стискає мене ще дужче.

— Правда, — зітхаю я з останніх сил, і ми падаємо на підлогу тамбура.

Я згори, Поля — знизу…

Тьолки дрючать нас у настільний футбол чотири рази поспіль. З розгромним рахунком. Ми виглядаємо так жалюгідно, що не дотягуємо навіть до рівня ФК «Салют» із Бєлгорода. Так ми галімо граємо. Жора весь час ірже, мов, то ми фору даємо, а як на мене — натурально бздим. І це при тому, що Поля грає однією рукою. Потім Жора каже, що все, годі, зараз ми будемо грати серйозно. Ми починаємо грати серйозно і бздим іще тричі.

— Ну, ладно, — каже Жора, — спорт спортом, а тепер пограємо в щось більш розумне.

Тоді Поліна зривається з місця й дує в іншу кімнату, а вже за мить повертається зі старим радянським «ерудитом». Починаємо грати. Виграє, ясна річ, Поля, виклавши останнім слово «пінда».

— Слухай, — кажу я їй, — нема такого слова.

— Як це? — обурюється Поля. — Слово «пінда» було, є й буде.

Язик у неї заплітається, і вона стає дедалі грайливіша.

— Поля, — питаю я, — а що таке «пінда»?

— Зараз, — каже вона, — я тобі все покажу.

Мене аж пересмикує. Поля тим часом пензлює на кухню. Чи не за «піндою»? Може, вона в неї десь там у холодильнику? Ні. За мить вона повертається з чималим бананом. Банан тримає в одній руці, а в іншій — відкриту червону помаду.

«Пінда», — думаю я собі. Поля відскакує до дзеркала, швидко ставить собі між брів яскраву червону цятку. Якусь мить навіть здається, що Всевишній зжалівся наді мною й прислав на землю архангела зі снайперською гвинтівкою. І зараз той вилізе на дерево навпроти вікна, ну й викона свій архангельський обов’язок — завалить цю діваху разом з її «піндою».

Поля і справді якось незграбно падає на підлогу, та замість того, щоб з останнім подихом вичавити з себе якийсь пафосний меседж типу «Галопом в небеса!», вона починає підвивати:

— О, — підвиває вона, — найблагородніший і найсправедливіший, — і кладе мені до ніг банан, ніби квіти до пам’ятника загиблим воїнам. Я стою непорушно.

— Ну ось, — каже вона, нарешті зводячись. — Це й була «пінда».

— Здуріти. А чи є в цій хаті інтернет?

— Да, — відповідає Поля, — у мене в кімнаті.