Жесть, стр. 6
— А покажіть пістолєт, з якого ви по людях пах-пах! — просить мала.
— Не покажу, — буркає майор.
— Дядя, а шо луччє: пістолєт чи палка?
— Яка палка?
— Ну та, якою ви людей б’єте.
— Ми не б’ємо, ми проводим профілактичеську роботу, — напружується майор.
— Так шо луччє: пістолєт чи палка?
— Пістолєт! — гаркає майор.
— А наручники у вас є, дядя міліціонер?
Майор зніма трубку. Тисне кнопку. Але Галя слухавку не бере.
— Покажіть наручники, ну, будь ласочка.
— Галя! — кричить майор на весь кабінет, лізе в шухляду й викладає на стіл наручники. — Осьо, дивись.
— Ох які інтересні! А можна я пограюсь?
— Нє, — каже майор. — Спецсрєдства дітям не ігрушка.
— А шо це в вас за тьотя на стіні? — питає мала й тицяє пальцем на плакат.
— Це не тьотя, — скрегоче зубами майор. — Це Мілєвський…
— А, — каже мала, — а я думала тьотя.
— Галя! — горлає майор, потроху червоніючи. — Забери… дєвочку!
— Кстаті, цей дядя не мій папа, — каже мала.
— Галя! — кричить майор, уже нічого не чуючи. — Забери її, кажу, на… геть!
— Дядя міліціонер, а ви кажете, як у кіні: «Ви імієте право сохранять молчаніє, но всьо, шо скажете, может бить… проти вас… це… іспользовано»?
— Ага, — каже майор. — На наручники, тіки відчепись.
Мала радісно загрібає зі стола браслети.
— Це не моя дочка, — кажу я.
— Та я вас понімаю, — киває майор. — Я б од такого чуда тоже отказався б… В маму, видать? Бо ви не це… неговіркий…
— Дядя міліціонер, гляньте-гляньте, а я себе до батареї пристібнула, як у кіні…
Майор повільно повертає голову вбік вікна, під яким мала і справді пристебнула себе до батареї.
— Га-а-а-аля-я-я-я! — в розпачі реве майор.
— Дядя, відстібніть мене.
— Не відстебну! Сиди там! — хапається майор за голову.
— Дядя, я пісять хочу.
— Так, — майор дивиться на мене як баран. — Зара я її відстьогую… і шоб духу вашого не було-о-о!
— Нащо ти їм сказала, що я твій батько? — бурчу на вулиці, коли прапор грюкає за нами дверима.
— А що ж мені було робить? — обурюється мала. — Вони мене вивели в калідор і кажуть: «Жди тут». Я й стою. Час стою, два… Вони про мене забули.
— Ну… — киваю. — А як ти там взагалі опинилась?
— Як, як… Ми на екскурсію приїхали. У музей природи. Ну й мені погано стало в тій кімнаті, де кишки в банках… Я від класу відстала, а коли наздоганяла, зі сходів упала. Тьоті з музею скору визвали, і мене сюди привезли…
— А вчителі що?
— Що що? — не зовсім розуміє мене мала.
— Ну, вони де?
— Та хтозна, — каже вона.
— А живеш ти де?
— Не знаю.
— Як це ти не знаєш?
— А отак! Як упала, то й капець. З голови вилетіло. Нічо згадати не можу.
— Брехло… — говорю з докором.
— Самі такі… — відповідає на те мала й придивляється до мене уважніше. — А що в вас із ухом?
— Сережка була. Зачепився, порвав…
— А нащо вам сережка? — дивується мала. — Їх же тьоті носять.
— Не знаю.
На мить западає незручна мовчанка. Таке враження, що нам обом відбило пам’ять і ми поняття зеленого не маємо, що його робити далі.
— У вас є телефон? — раптом питає мала.
— Є, — зітхаю з полегшенням, сподіваючись на те, що вона зараз комусь подзвонить і я, нарешті, її здихаюсь.
— З іграми?
— Угу.
— Дайте пограти, — просить мала.
— Не дам, — обламавшись, кажу я. — Ходім.
— Куди це? — насторожено питає вона.
— До іншої міліції.
— Е, нє-є-є… — навідріз каже вона, — я в міліцію не піду-у-у…
— Чого це? — дивуюсь.
— А ви що, — і собі дивується мала, — не бачили, які вони там? Вони ж кричать!
— Бачив, — киваю.
— Ну коли бачили, чого тоді питаєте? — мала підходить ближче.
— І що мені з тобою робити?
— Не знаю, — знизує плечима вона. — Самі вирішуйте, ви ж у нас дорослі.
— Знач так, — говорю суворо, — я все вирішив. Ходім до міліції, тут недалеко ще одна є.
— Будете тягнути в міліцію, — ультимативно заявляє вона, — я від вас утечу!
— Та тікай, — кажу, — дуже ти мені треба…
І що ж ви думаєте?
Мала вигукує щось на зразок «гад», розвертається й на повних парах мчить від мене алеєю.
«Ну й хрін з тобою, — кажу я сам собі, — поїду додому зализувати рани».
Потому чешу геть, принагідно намагаючись зібрати докупи думки, але тут якраз дзвонить Валентина.
— Ти в курсі, котра година? — питає вона з ходу по-вчительськи суворо й, мабуть, уже мне пальцями червону ручку.
— Нє, — чесно відповідаю я.
— Я так і думала! — сопе вона в слухавку. — Де тебе носить?
— Валь, — кажу, — я приїду й усе поясню. Давай не зараз…
— Ти думаєш тільки про себе… — заводиться вона.
— Не тільки.
— Ну, а про кого ж ти ще думаєш?…
— Зажди секунду, — я озираюсь.
Метрів за десять від мене мала, мов розсекречений шпигун, прожогом стрибає за найближче дерево. Стрибає й обережно з-за нього визира.
— Ходи сюди! — кличу я.
Та слухняно покидає свою схованку і з недовірою, та все ж таки підходить до мене.
— Тебе як звати?
— Маша…
— Я ще про Машу думаю, — кажу я Валі.
— Про яку таку Машу? — спантеличено видихає Валя.
— Та… довго пояснювати…
— Гад такий! — кричить Валя й кидає трубку.
Повільно, але переконливо вечоріє…
До мене на хату ми з перебинтованою Машею дістаємося близько дев’ятої. Я всадовлюю її в крісло, вдруге за сьогодні вмикаю ящик і знаходжу канал з мультиками. Мала відразу ж заявляє, що мультиків терпіти не може, і видирає пульт у мене з рук. Я приношу їй пачку печива, а сам звалюю на кухню, аби щось приготувати. Готувати, за великим рахунком, нічого, крім вівсянки. Тому її й готую. Звик харчуватися по забігайлівках. Вдома вівсянка, трохи сухофруктів і віскар. Несу вівсянку малій, але та вже мирно дрімає в кріслі під якийсь поморочений серіал.
Жуючи вівсянку й запиваючи її віскарем, набираю Валентину. Та не бере слухавку. Ну й не братиме ще днів шість, тобто до наступного методичного. Така вже в неї вдача.
«Хочеш дитину?» — пишу їй есемес.
«Від тебе, бовдура, чи що?» — відповідає вона хвилин за десять.
«Не знаю, від кого, — пояснюю, — я її знайшов. Звати Маша. Років вісім десь. Балакуча».
«П’яний?» — питає Валентина в наступній есемесці.
«Тверезий», — заперечую я.
І тут Валентина передзвонює.
— Що за ахінею ти несеш? — питає вона ображено, але з нотками цікавості, які не вдається приховати.
— Був би радий, якби молов що попало, — зітхаю я й роблю чималий ковток алкоголю.
— Розказуй, — вимагає Валентина. Її образу як рукою зняло.
— До мене, — кажу, — мала причепилась. Загубилася. Ми в міліції були, але вона така балакуча, що нас звідти вигнали, навіть розбиратись не стали.
— Як це вигнали?
— Ну от так, сказали, забирай свою дочку й провалюй.
— А з чого вони взяли, що ти її батько?
— Вона сама їм сказала…
— Нащо?
— Та хто її зна, ти ж на дітях краще тямиш.
— Краще, — погоджується Валентина. — А де вона зараз?
— У мене, у кріслі спить.
— Так, — каже Валентина, — негайно дзвони в міліцію! З цим не жартують. Її батьки, мабуть, уже з глузду з’їхали. Ти головою своєю думаєш, що робиш?
— О’кей, — відбиваюсь, — зараз подзвоню, тільки не кричи.
Набираю 102.
— Дєжурная, — відповідає рипучий жіночий голос.
— Альо, — кажу я голосу, — я на вулиці дівчинку знайшов. Років вісім. Вона загубилась. А де живе, сказати не може.
— Харашо. Гдє ви находітєсь?
— Вдома…
— Дєвочка с вамі?
— Ага…
— Запісиваю адрєс, січас наряд прієдєт. Заберьот єйо.
— Куди? — питаю.
— В дєцкую комнату.
— Так вона ж спить!
— Кто? — уточнює голос.
— Маша, — кажу, — дівчинка.
— Нічо, — заспокоює мене голос. — Прідьотся проснуцца, єслі хочєт домой попасть.