Злата (СИ), стр. 69
Я, взявшись за ручку дверей, зупинилася. Здавалося, болючіше бути не може. Я відчула, як задихаюся, немов
мені встромили ножа в серце. І удар припав зі спини.
- Мене нудить від вашої родини! – прошепотіла я.
- Я намагався напоумити його... - наче виправдовувався Ескалант.
157
Обернувшись, я подивилася на нього, так ніби він тільки що плюнув мені в обличчя.
- Ти знав і мовчав. Не зупинив цю жорстокість. Ти – нічим не краще за Віктора.
В кабінет влетів герцог Ескалант. Ми з Себастьяном уставились на його усміхнене обличчя.
- Злато, мила! Який приємний сюрприз! – він обняв мене, а я крадькома змахнула сльози.
- Батько, ти не вчасно... - рушив у наш бік переляканий Себастьян.
- З чого б це? – приязно продовжував той. - Я сподіваюся, ти тут не намагаєшся зачарувати наречену свого
брата, негіднику!
- Батько! - вигукнув Себастьян.
Але той ніби не чув його та життєрадісно продовжував:
- Люба моя, як же моєму сину пощастило зустріти вас! Ви не уявляєте, як він змінився! Ви - ангел, вмієте
зцілювати подібних йому!
Відчуваючи, що мене зараз знудить, я бажала якомога швидше піти звідси і більше ніколи не бачити цих
облич.
- Боюся, це зовсім не так! – не піднімаючи очей, гірко усміхнулася я.
- Злато, не треба! – раптом попросив Себастьян. – Не губи його!..
Мені згадалося, як просила Віктора про те ж саме...
І я кинула на Себастьяна ненависний погляд. Він боїться, що їх батько все дізнається.
- Не треба, що? – здивовано переводячи на нас погляд, запитав герцог.
Холодна жага помсти підняла свою зміїну голову. Я, обдарувавши Себастьяна злорадною посмішкою, дістала з
кишені свою флешку і простягнула її Давиду Ескаланту.
- Подивіться на вашого сина! – дивлячись йому в очі, мовила я.
Давид перестав посміхатися і взяв простягнуту карту пам'яті.
- У вашому віці пора вже зрозуміти, що люди не змінюються.
Я довго пам'ятала вираження їх очей. Здивований герцог з поступово згасаючим щастям в очах і пониклий
його старший син, який визнавав свою провину й каявся. Таким бачили Себастьяна, напевно, ще у молодшій
школі. Але мені було начхати. Ці люди розтоптали мене, розіграли наче річ. Пора ставитися до них так, як
вони того варті.
Розділ 37
Викриття «геройських» вчинків
Він дзвонив мені, але я не відповідала. Так само я чинила з викликами Марі і Адріана. Я не хотіла нікого
бачити або чути. Я брела по велелюдним вулицями Барселони. Бездумно йшла, відчуваючи, як замість серця в
мене залишилася чорна діра подібної до тієї, що в космосі. Вона також поглинала в себе безповоротно мою
любов, ніжність, довіру. Я знала точно лише одне, що більше нікому й ніколи не повірю.
Безжальні думки та спогади останніх щасливих днів, складалися в один жорстокий пазл обману. Мій незрячий
погляд блукав по обличчях перехожих. Безтурботні діти, щасливі туристи, спантеличені місцеві жителі...
Цікаво, а хто з них здатний на такий вчинок?
158
Сигнал телефону, що сповістив про повідомлення, трохи збив хід моїх думок. Я машинально прочитала його:
«Крихітко, я сумую. Подзвони, як звільнишся! Є ідея з приводу вечора. Цілую! Твій Віктор».
Як дивно, більше немає тих приємних почуттів, що так подобалися мені. Я дивилася на безлике ім'я, і мені
було все одно. Лише якийсь далекий голос з глибини моєї свідомості, зробив висновок: він не знає.
Може Себастьян не розповів, чи їх батько не встиг подивитися відео. Можливо, не надав особливого значення.
Ну що ж, розставимо всі крапки.
Я швидко написала відповідь: «Дуже завантажена. Побачимося ввечері. Я хочу в клуб. Поклич друзів. У мене
є новина. У десять буду чекати».
Начебто все вказала, Віктору немає необхідності щось уточнювати. Я натиснула кнопку відправити.
Потім, зловила таксі і поїхала додому. Було близько п'ятої вечора. По дорозі, я написала короткі повідомлення
друзям заспокоїла, що все добре. Я збрехала, інакше мені довелося би з ними зустрітися на порозі тітчиного
будинку. А мені треба було приготуватися.
Добре, що Тесса дуже розуміюча і тактовна людина. Мені не довелося пояснюватися з нею довго. Просто
сказала, що буду готуватися до занять, щоб погуляти по довше.
Я одяглася по-особливому красиво й яскраво. Це надавало мені впевненість в собі. Чорний топ, червоні
шкіряні лосини й чорна коротка куртка. Червона помада на губах, високі підбори і волосся у хвіст. Раніше я
розпускала його завжди для Віктора і губи не фарбувала, адже ми цілувалися...
Годинники пробили рівно десять вечора. Він був як завжди пунктуальний.
Віктор одразу помітив зміну в мені. Я не посміхалася, не жартувала. Шарахалася від його дотиків, не
пригорнулася до нього з поцілунками і навіть не розмовляла. Він намагався розпитати мене, але я кидала
коротко: «Все добре. Дякую». Він був у замішанні. Це видно було по його зрушеним бровам, спантеличеному
погляду та незграбним реплікам.
А я була немов бездушна лялька. Мене більше не тягнуло до нього, його очі мене не зачаровували, аромат його
парфумів дратував...
Він щось намагався мені розповісти. Але мій слух теж відмовив йому в увазі. Він все відтворював і
відтворював фрази з того відео, немов поставлений на повтор в моїй голові.
Нарешті, ми приїхали в якийсь клуб. Я вийшла з авто і не зримим поглядом окинула натовп молодих людей,
які чекали своєї черги до фейс-контролю.
Ескалант нагадав мені навіщо я тут, з'явившись поруч. Він пропонував мені руку. Я опустила на неї погляд і на
мить уявила, як моє зап'ястя безтурботно спочиває в його долоні. Мене пересмикнуло від огиди до нього. І я
відмовилася від його пропозиції.
Цього Віктор вже не витримав:
- Та що з тобою, врешті-решт? – вимогливо запитав він.
У відповідь, я подивилася йому прямо в очі.
- Нічого,- відповіла я йому безбарвним тоном. – Ну ж, йдемо, ми запізнюємося.
І, не дочекавшись його реакції, я продовжила свою ходу до входу в клуб. Він відразу ж наздогнав мене і силою
взяв за руку, коли ми увійшли всередину.
159
Чи моя запалена уява розігралася, чи може, так було насправді, але я побачила, як усі присутні, ніби по
команді, повернули до нас свої голови. Після оцінки нашої зовнішності вони, всі як один,