Злата (СИ), стр. 52
- Я рада, що у мене вийшло, хоч і побічно, допомогти тобі.
Ескалант дивився так, ніби був закоханий у мене. Цей погляд ще довго турбував мою пам'ять, спливаючи у
снах.
Я від сорому, опустила очі, але Віктор підняв моє обличчя за підборіддя і наблизився до мене.
- Здається, я не вартий такої як ти.
Я не вірила своїм вухам. Як це можливо?! Мені здавалося навпаки, це я занадто проста для такого чоловіка, як
він.
Що-небудь сказати я не встигла, він знову поцілував мене на цей раз довго і пристрасно. А після опівночі
відвіз мене додому. Ночувати у нього я ще не могла.
Розділ 27
Фото з минулого
117
В університет я прийшла іншою. Гордо піднявши голову, я йшла повз заздрісних пліткарок і посміхалася їхнім
злим перешіптуванням. Звичайно, адже тільки що я вийшла з автомобіля Віктора Ескаланта, поцілувавши його
в губи на прощання. Мало хто здогадувався, що між нами ще нічого не було. Що він просто перед роботою
заїхав за мною, щоб відвезти в УБ.
Як і передбачала, новина про те, що я вішалася на шию Ескаланта й чіплялася до нього з поцілунками,
розлетілася швидше всіх інших пліток про мене.
Марі і Ейд переказували мені все що почули, а я посміялася та розповіла їм як все було насправді. Але друзі не
особливо раділи моєму щастю. Особливо Адріан.
В середині дня мене викликали в деканат. З важкими думками і серцем, що хвилююче стукотіло у грудях, я
вирушила до володаря свого факультету.
Серце нашого навчального напрямку, що присвячене філології, виглядало так - величезні зали зі
склепінчастими стелями, вітражними вікнами та гобеленами на стінах. Все, як було п'ятсот років тому, тільки
доповнене сучасною технікою, елементами інтер'єру і, зрозуміло, одягнених не в чорні мантії працівників
деканату.
Хвилину, почекавши своєї черги, я увійшла до кабінету декана сеньйори Росіо Морено. Це була жінка дуже
молода для своєї посади, на вигляд їй було близько сорока. Висока, середньої статури та зі штучно освітленим
волоссям довжиною до плечей.
Піднявши на мене очі, над чорною оправою окулярів, вона кивнула мені у відповідь й жестом запропонувала
розташуватися на стільці навпроти. Я покірно сіла на краєчок сидіння з напружено випрямленою спиною.
Нічого хорошого від цього чекати не варто.
- Сеньйорита Бронських, – звернулася декан, нарешті, до мене, відкладаючи в сторону свої справи. – Як ваші
успіхи?
Я грюкнула віями, дивлячись на сеньйору Морено. Як викладача я її дуже поважала й майже обожнювала.
- Я...е... зараз працюю над проектом професора Агірре...
- Чудово, – перебила вона мене. – А як, щодо справ поза навчального процесу?
- Я не зовсім розумію... - чесно промимрила я.
Декан зітхнула і відкинулася на спинку стільця, знявши окуляри і зупинивши на моєму обличчі свій надто
проникливий погляд.
- Ви знаєте, сьогодні ви мене засмутили.
Передчуття біди охопило мене.
- Я намагаюся ретельно берегти свою увагу від пліток. Але, на жаль, деякі все ж вимагають мого втручання.
Так було з історією, в якій брали ви участь й один з кращих студентів нашого університету Маркус Торо. Я
повинна запитати вас: чи правда те, що між ним та молодшим сином герцога Ескаланта сталася бійка через
вас?
Винувато опустивши погляд, я хрипнула:
- Так.
Важкий подих декана порушив паузу.
- Минулої п'ятниці вас бачили не тільки студенти, але й викладачі у вельми компрометуючій й недвозначній
ситуації з участю того ж Віктора Ескаланта. Я бачу, ви розумієте, про що йде мова і ваша відповідь така ж?
118
- Вірно.
- Знаєте, що спільного в цих непривабливих моментах?
- Ні, – не в силах відірвати погляд від відблисків сонця на її столі, казала я.
- Вони відбувалися на території нашого навчального закладу. Одного з кращих в Європі, найдавнішого в країні
і з кришталево-чистою репутацією.
Повисла пауза, що майже здавила мене напругою.
- Мене виключають? – втерши сльози, прошепотіла я, не дочекавшись продовження.
- Ні, сеньйорита Бронських.
Я різко підвела погляд на декана.
- Ваше особисте життя не стосується ні викладачів, ні студентів. Але за умови, що воно проходить поза
стінами нашого закладу. Зрозуміло, ваша успішність у навчальному процесі не повинна жодним чином бути
порушена, – декан зробила паузу, не перестаючи тиснути на мене силою свого проникливого погляду. - Ви
мені подобаєтесь, Злата. Ви дуже перспективна студентка. Подібних вам, ми просимо залишитися й після
отримання диплома, але вже в якості викладача.
- Спасибі...- ошелешено пробелькотіла я.
Для мене це була найкраща похвала в житті.
- Сподіваюся, ми з вами узгодили цей неприємний нюанс?
- Абсолютно.
- Тоді повертайтеся в аудиторію.
Не в силах повірити, що змогла витримати настільки важку розмову з не менш складним співрозмовником, я
вилетіла з дверей деканату. Кілька разів вдихнула й видихнула повітря. Звичайно, дуже приємно було чути
подібні слова з вуст такої людини. Навіть після натяків на мою розгульну репутацію. От негідник Маркус!
Я йшла по стародавнім і пустельним коридорам, не перестаючи бурмотіти собі під ніс лайливу лексику.
Проходячи повз організованою Адріаном виставки історичних пам'яток з часів існування університету, я
ковзнула поглядом по експонатах за склом. Адже десь серед фотографій минулих випусків є й Віктор.
Не втримавшись, я швидко пробігла очима по зображенню осіб колишніх студентів. Ну, звичайно! Де ж йому
бути, як не на фотографії студентської футбольної команди. Ось він тримає кубок університету з якимось
хлопцем. Чорне й вологе від поту волосся розсипалося по лобі, білозуба посмішка з ямочками на щоках та
палаючий погляд. Ах, чорт візьми!..
Озирнувшись по сторонах, я швидко клацнула камерою мобільного, закарбувавши собі на пам'ять зображення
тріумфуючого Ескаланта.
Тепер на заняттях мені буде набагато веселіше. Розглядаючи фото, що вийшло, я пішла далі.
Розділ 28
День третій. Моя кімната
Я затрималася в бібліотеці, щоб допрацювати до ідеалу свій проект. Віктор пообіцяв мене забрати з
університету, тому я чекала його, вносячи у вже завершену роботу додаткові матеріали.
119
Ну, ось він уже чекав мене на парковці перед центральним входом в УБ. Перевіривши свій зовнішній вигляд, я
поспішала на