10 слів про Вітчизну, стр. 41

Аґнєшка Кохановська також невдовзі зникла. Розчинилася, мов цукор у воді. У всякому разі кажуть, що востаннє її бачили на українському кордоні — щасливою й рум’яною. Вона розмахувала якимось папірцем і намагалася розповідати втомленим прикордонникам про забуте Богом містечко на узбережжі Чорного моря, рибальські човни і жовтий, гарячий пісок, який сиплеться крізь пальці. Врешті-решт прикордонникам вдалося позбутися її, але вони встигли отримати купу зайвої для себе інформації про якогось Романа. Коли Аґнєшка нарешті дала їм спокій, всівшись до свого «опеля», на передньому сидінні якого спокійно й поважно сидів Пілсудський, і зірвавшись у східному напрямку, вони ще довго збирали розсипані нею іриски з підлоги пропускного пункту.

І хоч вона залишила свою Прагу, кілька найближчих друзів, коханців, приятелів і прихильників досі бережуть пам’ять про Кохановську. Кожен, хто, ідучи при початку вулиці Намисловської, випадково кине погляд у садочок при будинку, побачить простий, але зворушливий пам’ятник у зелених глибинах за огорожею: молода жінка читає при столику книгу, а біля її ніг сидить великий нашорошеовухий котяра.

Ця історія завершилася саме так, хоча могла взагалі не мати кінця. Роман із Кохановською спокійно живуть біля моря, Пілсудський днями пропадає на пляжі, вдивляючись у хвилі і сріблясті спини риб, що стрілами пролітають у воді. Він став уже зовсім своїм у цьому маленькому містечку, і ніхто б не сказав, що він емігрант, якби його з вухами не виказувало те, що він досі муркоче, як корінний варшав’як: «Warrr, warrr, warrr».