Профессии: из первых уст, стр. 62
турботи, тепла, любові і розуміння..
Чоловік, який втратив ноги, сидячи у візку, розповідає про Чорнобильську
катастрофу, яку не просто пам'ятає, а пройшов особисто. Тоді він був
далекобійником. Возив матеріали, якими засипали реактори… Поруч з ним
чоловік із задоволенням виробляє зі шкіри різноманітні прикраси, говіркий і
добродушний. . Робить, як вміє та не перестає цінувати життя. А ось 94-річна
старенька, яка пам'ятає не тільки закінчення, а й початок Другої світової.
Правда, розповідає про це вона вже досить плутано, оскільки погано чує і часто
втрачає нитку бесіди. .
Не одними лише спогадами живуть у притулку. Трішки дивно, але тут і
нове життя будують. Яскравий тому приклад – одне подружжя. Вони одружились
саме в притулку ще у 2011 році. На той час Людмилі було 53 роки, а Юрію,
інваліду з дитинства, – 49. Він вже прожив близько семи років тут, а вона щойно
прибула – три місяці як, розчарована в житті, сумна. З посмішкою наречений
розповідає, що тому не одружився все життя, що чекав свою Людмилу.
Позбавлена зору, Людмила в свою чергу бачила серцем доброту Юрія. Так і
створилася нова ланка суспільства, вкотре довівши, що вік коханню не завада.
Співробітники міського палацу одружень вручили подружжю свідоцтво про
шлюб, а директор притулку виділив їм окрему кімнату.
Поки ми тут, кілька разів дзвонять, дізнаються, просяться, але місць на всіх
не вистачає. «От якби розширити територію, – задумливо говорить Володимир
Якович. – Міська влада давно намагається домовитись із людьми в сусідніх
будинках про надання їм рівного житла . . А у нас би цілий величезний комплекс
вийшов. І більшій кількості людей ми змогли б допомогти. .».
Сюди нерідко приїздять волонтери, та й самі співробітники намагаються
приносити в цей великий будинок самотніх мешканців тільки радість і світлі емоції.
125
Адже кожен знає, як часто буває непросто бути добрим, розуміти і співпереживати
людям, роздратованим своєю самотністю, хворобами, втомою віку.
Всі вони чітко дотримуються розпорядку дня, складеного для максимальної
підтримки сил і збереження здоров'я. Відразу після підйому о 7.30 і ранкового
туалету, всю компанію чекає легка фізкультура, ситний сніданок, лікувально-
оздоровчий труд. Після обіду є години відпочинку, а полуденок приносить просто
вільний час, коли кожен займається тим, що до душі. Одні плекають квіти в саду, інші
читають книги, малюють або просто спілкуються один з одним. Адже за життя
багато накопичилося того, що хотілося б обговорити з однодумцем. . Після вечері
підопічні притулку в кімнаті відпочинку дружно дивляться вечірні передачі, а вже о
десятій вечора світло у вікнах гасне, приносячи сон і заспокоєння, з тим, щоб завтра
почався новий день, нові плани і звершення . .
«Важливо не на словах, а на ділі оточити щоденною увагою ветеранів війни та
праці, інвалідів, – аналізує роботу притулку директор Володимир Власов. – Потрібно
допомогти піклуванням та створенням умов, які полегшать життя обездолених, а
також забезпечити відчуття захищеності та повноти життя…».
І все б добре, якби не одне «але»… А де ж ми з вами? Чому не ми піклуємось про
рідних, а перекладаємо на чужі плечі турботу про них? Невже в нас не вистачає
любові на всіх близьких, а лише на деяких, які особливо до душі?.
До речі, китайці вже ввели закон, що зобов'язує підтримувати зв'язок з літніми
батьками під страхом постати перед судом. Автори законопроекту стверджують, що
головною його метою було привернути увагу до проблеми догляду за пенсіонерами:
«Це робиться головним чином для самих літніх людей – щоб вони розуміли, що
мають право вимагати уваги до себе». Незважаючи на те, що повагу до батьків
закладено в основах китайської культури, три десятиліття ринкових реформ
призвели до того, що традиція «великої родини» почала згасати. А от 36-річна
викладачка університету Чжан Юе вважає цей закон нерозумним, оскільки його
практично неможливо виконати тим, хто з різних причин змушений жити далеко від
рідного дому: «Для молодих людей, які працюють за кордоном або просто в іншому
кінці країни занадто складно і дорого часто відвідувати батьків. До того ж, якщо
молода людина не хоче цього робити, я сумніваюся, що закон зможе його змусити».
Звісно, потрібно жити самим. Звісно, потрібно заробляти гроші аби допомогти
тим літнім батькам і поставити на ноги своїх дітей. Звісно, життя диктує умови
виживання, в якому гроші чи не найголовніше. Але, можливо, не треба чекати, коли
й у нас схвалять подібний закон, а просто пригадати безсонні ночі, прання
підгузників замість разових памперсів, терплячу трьохсоту відповідь на одне і те ж
«Чому . .?», та переглянути своє ставлення до найріднішої в світі людини? Вони ж
витрачали на нас час, вони ж любили нас різними (хворими та здоровими, сильними
та слабкими, сумними та радісними, різкими до них і ніжними, невдахами та
щасливчиками). Адже завтра може не настати. Тож, може варто цінувати сьогодні, а
все інше відкласти на «коли-небудь…, якось іншим разом…, добре, але пізніше…»?
(газета «Щотижня», 2014 рік)
126
Еще один отдельный цикл материалов поможет нам раскрыть суть
работы службы по делам детей,