Грот афаліни, стр. 41

«Аг-га… Пуол зараз пожне те, що посіяв… Бумажник пізнали…» Радж трохи навіть зрадів: так дурневі й треба.

«Що робити? Можуть визнати за співучасника крадіжки… Чекати розв'язки чи придумати якусь причину залишити Пуола? Але тоді він подумає, що я злякався його».

Встав з місця, попрямував до вікна, сам відщепнув, штовхнув на двір стулки. Вертаючись, подумав: «Може, пошукати Амару чи запросити когось на танець?» Ні розмовляти, ні сидіти з Пуолом за столом не хотілося. Але оркестр замовк.

Пуолові теж не сиділося.

— Облиш забавлятися «Мартіні». Хоч разок оцього… — потягнувся зі штофом До келиха Раджа. Линув, Радж не встиг відхилити чарку. — Хо-хо! Коктейль «Білий ведмідь»… Я й собі так зроблю… Пуол узяв в обидві руки по штофу, налив у свій келих з одного і з другого. І не встиг поставити штофи на скатертину, як у нього за плечима виросли двоє поліцейських — непомітно зайшли повз стіну од вікна. Пуол побачив, як чужа рука простяглася до гаманця, — і сам цапнув його. Але другий поліцейський натиснув рукою на плече.

— Сиди, юначе!

— Це гаманець — ваш? — запитав перший поліцейський, відкопилюючи товсту губу.

— А чий же ще! — знову хотів схопитися Пуол, і другий поліцейський знову натиснув йому на плече.

А до стола підсунулися уже впритул, мало животами не налягли товсті чоловік і жінка.

— Брехун він! Це злодій!

— Ага! У мого чоловіка гаманця витягнув!

— Перелічіть, що було в гаманці, — звернувся до товстуна поліцейський.

Той назвав спочатку, скільки було грошей. «Але їх стільки може вже й не бути!» — додав, спохватившись. Назвав, які документи пропали разом з гаманцем, на чиє ім'я виписані. «Їх теж може не бути, може, викинув десь на смітник!» — поки це товстун додавав, жінка простягла руки до Пуолової чуприни, учепилася за чуба: «Злодюга! Мафіозі!»

Поліцейському, що стояв позад Пуола, довелося вже обороняти його, розчіплювати жінчині пальці: «Ма-да-а-ам! Мадам!» Товстогубий поліцейський тим часом потрошив гаманця над столом і розкладав те, що було в ньому. Товстун вигукував: «Паспорт цілий! І права водія!.. І квитки на авійон… І страховий поліс! І чекова книжка!» Він і руки простягав до того, що розкладалося, але відсмикував, ніби обпікався чи боявся залишити відбитки пальців, і все витирав мокрий лоб і залисини великим картатим носовиком.

— Ну от… І чорт з ним! Відпустіть! — говорив поліцейському.

— Не пускайте! — мало не вищала жінка. — Це одна зграя! Заодно вони! — показувала і на Раджа.

— Ну, ходімо, панове, у поліцейську дільницю. І ви тож з нами! — наказав Раджу перший поліцейський.

Радж підвівся, прикидаючи, скільки коштує замовлене ним, вийняв гроші. Поліцейський поквапно зібрав зі стола все, що повикладав з гаманця. І в цю мить од вікна пролунав дзвінкий хлопчачий голос:

— Раджа не зачіпайте! Радні ні в чому невинен! — Янг зіскочив з підвіконня, підбіг до стола.

— Ти?! — аж сторопів Радж.

— Дядечки, він невинен! — засмикав поліцейських за рукави. — Пуола беріть! Він — гад!

Навколо них уже зібрався натовп. Нервував, тупав адміністратор, пориваючись щось сказати.

Пуол зацьковано озирався, втягував голову в плечі:

— Сам ти гаденя… Ти мене ще згадаєш!

— Янг, ти — іди! Без тебе розберуться… У дельфінарії мене шукатимеш. Іди! — Радж устиг обняти Янга й підштовхнути від стола.

Товстогубий поліцейський, однак, розміркував інакше:

— Хлопчику, і ти з нами підеш. До з'ясування всіх обставин.

— Правильно! — лізла під руки товстуха. — Усіх! Під корінь! Випустите, а вони нас пристукнуть!

Поки виходили, Радж заспокійливо гладив Янга по плечах. Коли пробував щось сказати, товстогубий наказував мовчати.

Услід їм гриміла весела музика.

Розділ третій

Ніхто не чекав, що буде ураган, бо час зимових циклонів і безперервних штормів закінчився в листопаді.

Янг, відпущений з поліцейської дільниці, йшов до готелю, а пальмове листя тривожно шаруділо, вулицею здіймалися вихори. Майже не чути було нічних птахів і цикад. Дихати було важко, повітря згустилося настільки, що його, здавалося, можна було мацати в пальцях. Шпиль на вежі одного будинку блакитно світився. У проміжках між будинками на горизонті безперервно спалахували блискавиці.

І все-таки, незважаючи на задушливу атмосферу і всі циклювання, Янг устиг заснути. Поруч з його канапою у вітальні номеру синьйори Терези лежав Тота. Собачка довго непокоївся, і Янг час від часу його гладив та так і заснув, звісивши руку в його собачі кудли. Прокинувся від сильного удару грому, навіть заплющені очі сліпнули від блискавок. Тота трохи скавучав і лизав його руку. Крізь ревіння і виття вітру, дзенькіт шибок у вікнах, хлюпотіння і шум зливи було чути гуркіт водяних бурунів на пляжі, гарматні удари хвиль у районі пристані тріск дерев на алеях.

— Мадонна міа, матер деї… — голосно молилася в спальні донна Тереза. — Янге, хлопчику мій, ти тут? — вигукувала вона між словами молитви.

— Тут, тут, — відповів Янг.

— Іди до мене, а то я боюся.

«От іще не вистачало! Нав’язалася на мою голову…» — Янг знехотя пройшов до спальні.

— Увімкни світло!

Янг клацнув вимикачем — світло не загорілося. Вернувся до вітальні і там клацнув. Немає! Чи щось зіпсувалося, чи підстанція відключила струм.

— Не горить, — зайшов знову, став біля дверей.

— Боже, боже… Кінець світу, не інакше. І часто у вас такі страхи?

— Часто.

— Може, ляжеш біля мене?

Добре, що не ввімкнулося світло. Але і при блискавицях донна Тереза, якби не заплющувала очей від страху, могла б побачити, як почервонів Янг.

— Ні-і! — хитнув головою. — Може, Тота вам покласти?

— Поклади!

Янг відступив ще на крок, ліг на пластикову підлогу — вона здалася холодною.

— Ти тут, Янге?! — перелякано вигукнула синьйора.

— Тут, не бійтеся.

Пориви вітру не зменшувалися, у вікні спальні гуло й свистіло, аж стогнало, у шибки то періщили потоки води, то барабанили великі краплі. Ревли на пляжі в рифах водяні буруни. Але блискавок і грому, здається, стало менше, грозовий фронт відкотився далі, десь під Біргус.

Задрімав ще разів зо два чи зо три, і щось верзлося уві сні потворне. На світанку і добре заснув, але його розбудив Тота: почав скімлити, лизати руки, проситися на двір. Синьйора Тереза спала як убита.

— Ну, ходімо, ходімо… — неохоче встав Янг, відімкнув двері.

У коридорі під скляними кришками горіли на столі кумедні, з трубок, лампи, світили блакитним світлом. Біля кожних дверей стояло, ніби на параді, взуття — по кілька пар. Усі черевики сяяли і були повернуті носками до стіни. У номерах хто спав, а хто й не спав, а невидимий чистильник робив своє діло цілу ніч.

Надворі було свіжо, дихалося легко. Асфальт біля «Морської лілії» був увесь ніздрюватий: курортниці попротикали гострими каблуками туфлів. Величезні калюжі на асфальті диміли, ніби хтось поналивав окропу. Міріади сонечок спалахували в листі дерев, гущавина алей була затягнута туманом. У двірників було клопоту, хоч відбавляй: стягували на купи гілки, згрібали обламаний хмиз, збите листя, вантажили на тачки.

Янг помчав з собакою наввипередки, розбризкуючи калюжі, аж поки не добіг до пляжу. Море ще було неспокійне: по той бік рифів бурунами здіймалися мутно-зелені хвилі, гребені їхні здиблювалися щораз вище, кучерявилися піною, падали, з гуркотом розбивалися об рифи. По цей бік рифів усе було біле від піни, вирувало й клекотало.

Янг побіг до дельфінарію. Тота вже очуняв після ночі і зовсім розвеселився, з гавкотом кружляв навколо нього, або, догнавши, старався хапнути за литку. Янг за звичкою дивився під ноги — може, щось знайдеться? І знайшлося; з обшарпаними скельцями димчасті окуляри, кілька монет — ціленьких, це стертих, їх можна було пустити в обіг. Сунув окуляри за пазуху, оглянувся. Ех-ха, якби хоч півдня побігати по пляжу, можна було б нашукати грошей до біса! Але, мабуть, прибиральники самі вже обгасали не раз.