Злата (СИ), стр. 79

довіряла новоспеченому другу мого батька, тому не стала відразу дзвонити.

З'їдена докорами сумління за власний егоїзм, я читала жахливо тривожні заголовки новин, сидячи в залі

аеропорту мого рідного міста. Переворот, нова влада, воєнний стан, терористи, окупація... Немов ще один

страшний сон.

І мій тато, як представник влади, був заарештований за свою діяльність, якимись патріотами новоспеченої

країни. Як це могло статися в мирній і спокійній країні буквально за кілька тижнів?! І як батько міг

приховувати від мене подібне? А Тесса? Невже була не в курсі?!

Але як же я могла це пропустити увазі?! Відповіді на поверхні – моя ізоляція від новин із зовнішнього світу,

мамина прізвище замість батьківського й проблеми в особистому житті.

Тепер я розумію, що найкращим рішенням було б купити зворотній квиток. Але тоді, я немов намагаючись

виправити свої помилки, вчинила дуже ризиковано і безрозсудно.

Піймавши таксі, я назвала свою адресу. Потрібно було закинути речі і відправитися на зустріч до батька.

Судячи за даними з Інтернету, він перебував у будівлі міліції, яку розпустили.

Таксист якось дивно поглядав на мене, поки віз до мого рідного дому. Але я незабаром перестала це помічати,

повністю занурившись в пейзажі міста, якого я тепер не впізнавала.

Осінь в моїй країні була не такою затишною як в Іспанії. Сіре небо, холодний вітер, дрібний дощ і температура

ледве-ледве переповзала поділ термометра «+10». Але не це мене бентежило.

Місто стало іншим. Я немов потрапила в інший вимір. Звичайних людей дуже мало, зате в камуфляжному

одязі незвично багато. Автомобілі без номерних знаків, зірвані прапори, що стільки років висіли на почесному

місці, тепер валялися в болоті. А ще, зброя. Я спостерігала, як страхітливе стало звичним. Автомати тримали в

руках, а кобура на поясі для багатьох було нормою...

Почуття паніки і страху стискало мої нутрощі холодними кліщами. Я стала набирати номери всіх своїх

знайомих з рідного міста. Але все безрезультатно – автовідповідач або гудки, й «номер недоступний». Мені

нічого не залишалося, як зателефонувати підозрілому другу батька. Прослухавши низку довгих гудків, мій

виклик залишився без відповіді.

У всій цій ситуації був тільки один плюс: я могла зосередитися над чимось, крім Віктора Ескаланта.

Ми зупинилися біля якогось поста з саморобних споруд. Мішки з піском були викладені в барикади, на

величезних бетонних плитах були написи: «Стоп» і «Гаси світло». Чоловіки зі зброєю напоготові перевіряли

документи у бажаючих проїхати. Ми не були винятком. Коли мені мій паспорт повернули, ми рушили далі в

дорогу.

Мій погляд затримався на саморобному хресті, в центрі якого цвяхом був прибитий лик Божої Матері.

180

- Жах який!.. - пробурмотіла я.

Водій запитливо на мене подивився, і я зрозуміла, що машинально говорила по-іспанськи.

- Вибачте...

Я не стала розпитувати його, надто вже дивно він дивився на мене.

Ми приїхали. На вулиці вже сутеніло. Я вийшла з авто і зупинившись, кинула погляд на мій рідний дім.

Передчуття чогось поганого мені не давало спокою. Похмурий та самотній двоповерховий особняк за

високими воротами. Він був такий чужий і холодний, немов усім своїм виглядом мене відмовляв входити

всередину.

Але я рушила вперед, тягнучи за собою сумку і валізу на коліщатках. Хвіртка була розкрита, вольєр нашого

пса - порожній.

Тато, мій таточку, як же ти там?! Твоя безалаберна дочка повернулася додому. . Господи, невже мені доведеться

ночувати вдома в самоті?! Ці думки не давали мені спокою...

З жахом, я виявила, що вхідні двері були не замкнені. А увійшовши до будинку, я побачила страшний безлад –

розбиті вази, перевернута меблі і покалічені стіни отворами, дивного походження. Невже від кулі?!

Я завмерла в центрі кімнати, намагаючись прийти в себе.

Звуки з батькового кабінету, змусили мене здригнутися. Я, порившись в сумці, знайшла свій шокер і, кинувши

багаж, безшумно рушила в бік зачинених дверей. Моя боязка надія, що я там побачу батька, провалилася в

одразу ж секунду, коли відчинила двері.

В оточенні розкиданих речей, немов після обшуку, за батьковим столом сидів довготелесий худий хлопець з

копицею русявого волосся. Він був мені абсолютно незнайомий.

Я не знала, що мені ще залишалося робити, крім як штовхнути двері та увійти в кабінет батька.

Молодий чоловік підняв до мене обличчя зі щетиною на вилицях. Його сірі очі здивовано ковзнули по мені, і

він піднявся на ноги.

- Хто ви такий і що робите в кабінеті мого батька? – гнівно спитала я, входячи углиб кімнати.

Незнайомець посміхнувся і, взявши, рамку з моїм фото зі столу і тицьнув у неї пальцем:

- Так це ви?

- Я.

Він задумливо розглядав моє дитяче зображення:

- Ви трохи змінилися...

- У мене на це пішло десять років! – вороже я втупилася на нього. – Ви не відповіли на моє запитання.

Хлопець був худим і високим, у камуфляжному одязі. На його поясі висіла кобура, а поруч зі столом

накренившись «відпочивав» автомат.

- Я - Микита Сєверов. І це тепер мій кабінет. Втім, як і будинок.

Я похолола. Це ім'я прослизала в новинах. Почуття, що я зробила величезну і ризиковану для життя помилку,

посилилося в стократ.

Очі цієї людини дивилися на мене як на майбутню забаву, і це лякало ще більше. Адже я навіть не можу

звернутися в міліцію. Я абсолютно безпорадна.

181

- Що з моїм батьком? Я можу його побачити? – я намагалася говорити спокійно.

Микита Сєверов обійшов стіл і сів на його краєчок, склавши руки на грудях.

- Ваш батько платить за свою принциповість. Нам потрібні певні відомості від нього. І тепер, здається, ми

зможемо їх у нього добути. Не без вашої допомоги, зрозуміло.

- Його... його катують? – видихнула я.

Він стиснув губи.

- Такі закони революції.

«Революції»... Відлунням