Злата (СИ), стр. 58
дошкуляв цей дивний погляд Себастьяна.
- Марія? О, все в порядку! Шопінг, спа, іноді навчання - все як завжди! - я зам'ялася, згадавши, що зараз і
можна їй набрати...
- Мій телефон! – раптом похопилася я, - Я на хвилинку.
Обдарувавши Ксав'єра посмішкою-вибачення, я попрямувала в бік дверей, за якими сховалися брати.
Мої здогади були вірні – вони і справді вийшли через запасний вихід. Опинившись на вулиці, я завмерла,
почувши розлючений голос Себастьяна та роздратований Віктора.
Вони стояли недалеко від мене, на безлюдній вузькій вулиці. Так були захоплені своєю суперечкою, що я
залишилася не поміченою.
- Що ти робиш, негіднику?! – кричав старший Ескалант, немов шуліка, нападаючи на свого брата.
Віктор, не звертав увагу на Себастьяна, і спробував піти від нього. Але той не вгамовувався і, різко
розгорнувши його до себе обличчям, з силою штовхнув руками в груди:
- Я питаю тебе, дурня, що ти накоїв?! – закричав він.
- Не втручайся - це не твоє діло! – вторив йому Віктор, з силою вдаривши його по руках, щоб той відпустив
його сорочку.
- Ну, вже ні! Ти занадто далеко зайшов у своєму егоїзмі! – тицьнувши в нього пальцем, кричав Себастьян.
- Не тобі мене судити! Давно став таким правильним?! – глузливо відповів Віктор.
Себастьян немов з ланцюга зірвався і, розмахнувшись, ударив Віктора кулаком в обличчя. Від чого я
скрикнула, але мій голос потонув у гнівному вигуку Себастьяна:
- Я б ніколи не опустився до такої підлості!
Віктор сплюнув кров і кинувся на брата. Зав'язалася бійка, я закричала й кинулась до них. Але мене
випередили, раптово з'явилися Ксав'єр і Хоакін.
Вони з чималим трудом розняли забіяк Ескалантів і відтягнули їх по різні боки.
Я підбігла до Віктора, його збожеволілий погляд зосередився на мені і він перестав пручатися. Він став
виглядати дуже наляканим.
- Пусти вже мене! – струсив з себе Себастьян друга Віктора. – Я спокійний!
131
Я обернулася до нього, випромінюючи гнів і лють:
- Що на вас найшло?!
- Латті, не треба!.. – молив Віктор. - Себастьяне, ні!.. Будь ласка, брате!
Я здивовано переводив погляд з одного на іншого. Підозрілі були не тільки брати, але й Ксав'єр з Хоакіном
теж. Я побачила нежартівливий переляк Віктора, винні обличчя його друзів і жорстоку перевагу над ними
Себастьяна.
- Я попереджав тебе, – мовив Ескалант старший, дивлячись на мене. – Потрібно було прислухатись моєї
поради.
І він швидко пішов до входу в клуб, обійшовши мене стороною.
Збита з пантелику, з важким передчуттям чогось поганого, я повернулася до Віктора. Ксав'єр і Хоакін, мовчки,
залишили нас.
Я вичікувально дивилася на свого хлопця з розбитої у кров губою і розпатланим волоссям. Він важко дихав і
похмуро дивився на мене з-під лоба.
- Тобі треба в лікарню, – мій голос звучав напружено.
- Дурниці, – відмахнувся той.
- У тебе кров.
Тремтячою рукою я дістала зі своєї сумочки серветку і підійшла до нього.
Віктор невідривно дивився на мене, поки я обережно витирала кров з його опухлої нижньої губи.
Підозри, що в їх сутичці якось причетна я, не давали мені спокою. Я проковтнула і підняла очі назустріч
погляду Віктора.
- Я додому хочу, – зізналася я.
Ескалант продовжував дивитися на мене, зсунувши брови.
- Я відвезу тебе.
Взявши мою руку, він провів мене повз танцюючих людей, і ми вийшли з клубу.
Їхали мовчки. Настрій був зіпсований. Гнітючі думки мене дошкуляли.
- Чому ти не питаєш мене? – запитав Віктор, коли ми під'їхали до будинку тітки.
Я перевела на нього погляд.
- Якщо захочеш сам розкажеш. Якщо ж ні, значить, мене це не стосується.
Я побачила, як він болісно прикрив очі і поклав голову на сплетені руки на автомобільному кермі. Його щось
явно турбувало...
- Зі мною щось не так? – несміливо запитала я, погладжуючи його понурену голову.
Його гірка усмішка потривожила тишу.
- Це я... жахлива людина!
Він різко підняв голову і відкинувся на сидіння.
132
- Вікторе, ти лякаєш мене, – зізналася я, спостерігаючи за ним.
Ескалант подивився на мене довгим поглядом
- Я дуже боюся тебе втратити! – тихо сказав він.
- Чому ти вирішив, що можеш мене втратити? – боячись почути відповідь, запитала я.
Віктор зітхнув:
- Тому що, я не гідний тебе.
Єдине, що могло бути непрощенним для мене це...
- Ти... ти зрадив мене? – прошепотіла я.
Він знову усміхнувся:
- Я не бачу нікого, крім тебе... Ні, Злато, я не зраджував тебе.
Я ледве стримала зітхання полегшення.
- Але ти щось зробив погане?
- Так.
- Що?
Повисла напружена пауза. Я бачила, як в ньому боролися якісь почуття. Ніби він терзався спокусою в чомусь
зізнатися.
- Витрачав своє життя даремно, – нарешті сказав він.
Я зрозуміла, що не це він хотів сказати. Віктор, щось приховував. Те, що стосувалося мене. Підозри і сумніви в
ньому порушували дану собі обіцянку – вірити йому.
- У той день, - почала я. – коли повірила в твою щирість, я дала собі слово. Ніколи не сумніватися в тобі й
повністю довіряти.
Я подивилася в його очі, такі ніжні очі, що закохували в себе:
- Будь ласка, зроби так, щоб я не пошкодувала про це.
Він опустив погляд.
- Я... - зітхнув Віктор. – Я буду намагатися більше не робити помилок.
Він зробив явний акцент на слові «більше». Це не пішло непоміченим для мене. Ну що ж, принаймні все, що
він зробив, залишилося в минулому. Значить, будемо жити сьогоденням та майбутнім.
Розділ 31
День десятий. Наступний крок
Коли щирість володіє почуттями це прекрасно. Шкода, що сучасні люди перестали бути щирими. Не всі,
звичайно, але більшість.
В той час, я була однією з тих небагатьох особистостей, які уникали лицемірства та наївно вірили в честь,
гідність, доброту, благородство...
133
Я була щасливою. Немов відкрила вікно, впускаючи свіже повітря й сонячне світло в своє життя. Я не жила, а
насолоджувалася. Заходом і світанком, сонцем і дощем.